Американка за паспортом з українським корінням багато років була письменницею, але в один момент зрозуміла, що фільм може охопити більшу аудиторію швидше і глобальніше. Так з'явився документальний проєкт «Херсон: Сафарі на людей» про те, як російські окупанти полюють на жителів міста, а вони продовжують триматися за життя під час російського терору.

 

«Усе, що є, усе летить на Херсон», – описує Заріна свої будні, а тому цією стрічкою закликає людей у всьому світі не мовчати й допомагати Україні.

Як потрапила під російські санкції й чому вважає їх своєрідним «Оскаром», чим її захоплює Херсон і якою бачить Україну – об'єднаною чи розрізненою – Заріна Забріскі розповіла в інтерв'ю Район.Херсон, яке провела журналістка Наталія Пахайчук.

 

Ми записали його у день показу фільму Заріни «Херсон: Сафарі на людей» у Луцьку, який організували Rayon.in.ua спільно з Мережею кіноклубів документального кіно DOCU/CLUB ГО «Докудейз».

 

– Ви подолали довгий шлях з Херсона до Луцька, якою зараз є ситуація в місті?

– Я вперше у Луцьку, до цього ніколи не була на Волині, тож мені дуже цікаво. Лише трішки побачила центр міста й замок, бо була втомлена після 18 годин в автобусі.

 

На жаль, ситуація в Херсоні зараз критична. Від моменту, коли я знімала свій перший фільм і до зйомок другого, вона лише погіршилася. Ці російські злочини отримали назву «сафарі на людей» – маленькі дрони, які ганяються за цивільними людьми, автівками, тваринами, усім, що рухається вулицями міста. Від них дуже важко сховатися, але їх можна побачити.

 

Це триває з літа 2024 року. Сьогодні зранку, як і майже щодня, атакували маршрутку – вісім поранених. Після того прилетіло ще п'ять КАБів. І артилерія – те, що є тільки в містах біля лінії фронту – Херсоні, Нікополі, на Сумщині, Чернігівщині, Донбасі тощо.

 

Заріна Забріскі презентує свій фільм «Херсон: Сафарі на людей» у Луцьку

 

– Ви бачили місто відразу після деокупації і те, як змінювалась ситуація протягом трьох років. Як ви вирішуєте свої безпекові, побутові питання у Херсоні?

– Там кожна хвилина може стати останньою. Раніше у нас були детектори дронів, які пищать, коли вони летять. Але вони не працюють проти дронів на оптоволокні.

 

Тому коли рухаєшся – дивишся під ноги, бо росіяни проводять дистанційне мінування з різними типами мін (раніше – «пелюсток», тепер – «пряників») і дивишся на небо.

 

Ти також дивишся ліворуч і праворуч, тому що автівки несуться зі швидкістю 100 кілометрів за годину, аби втекти від дронів. Якщо летить «арта», характерний свист якої впізнають навіть діти, – лягаєш на землю. Бо втікати від неї ніколи.

 

Сховища й укриття є на зупинках, біля магазинів, але не скрізь. До прикладу, в моєму районі укриттів немає, тому коли летить – спускаюся на перший поверх.

 

– Для херсонців, які досі залишаються в місті, покинути свій дім – важке емоційне рішення. Ви ж навпаки приїхали в Херсон, де живете і розділяєте з місцевими цю біду. Що мотивує вас так ризикувати, щоб показати, як зараз живе місто?

– Я хочу також наголосити, що херсонці не виїжджають здебільшого тому, що це їхній дім. Вони не хочуть, щоб росіяни знову його захопили. Але є ще й практичні проблеми, бо не всі мають кошти, щоб виїхати – на житло, їжу.

 

А щодо мене – я була письменницею і стала журналісткою 10 років тому, займалася темою гібридної війни. Росіяни, як ви знаєте, ще до 2014-го вели війну в інформаційному просторі. Я вже дуже давно з ними борюся.

 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, поїхати на «гарячу війну» було логічним кроком. Адже я розумію і хоч погано, але розмовляю українською. Також не люблю, не хочу, але розмовляю російською.

 

Тож я можу рухатися самостійно: мені не потрібні фіксер, продюсер, перекладач, водій, охорона. Це дає можливість їхати туди, куди мої колеги, іноземні журналісти, не можуть потрапити. А також я фрилансерка, тому сама ухвалюю рішення, що для мене важливо.

 

Я вирішила, що буду висвітлювати те, що не висвітлене. На жаль, Херсон – це і є така історія, адже я єдина іноземна журналістка, яка там мешкає. Хоча вже не відчуваю себе іноземкою, бо знаю всіх, а усі знають мене: навіть собаки, кішки та голуби.

 

– У вас дуже впевнена українська, чи маєте українське коріння?

– Прадіди та прабаби і з татового, і з маминого боку були з України. У радянські часи деяких членів родини, які були одеськими чи уманськими євреями, вбили. А хтось вирушив на Далекий Схід – раніше багато українців їхали в Хабаровськ, Владивосток, де були українські села. Дідусь з Одеси поїхав до Ленінграда, тому частина сім'ї була там, а потім вже перекочували в Америку.

 

Дитиною я бувала в Одесі, поки ще були живі родичі, тому південь України дуже дорогий моєму серцю.

 

– Якою є ваша ідентичність? Ви вважаєте себе американкою, українкою, єврейкою?

– Є такий чудовий фільм «Касабланка». Одного з героїв, Ріка, питають: «А ви хто такий?» Він відповідає: «Алкоголік». Я не алкоголік, але я письменниця. У письменників багато ідентичностей.

 

Я американка, громадянка США. Це моя країна, я люблю її, але зараз у нас все дуже погано, зокрема криза уряду.

 

Показ фільму «Херсон: Сафарі на людей» у Луцьку

– Нещодавно ви презентували свій фільм на Мюнхенській безпековій конференції. Якою була реакція аудиторії? Чи знають за кордоном про ситуацію в Херсоні, зокрема про полювання на людей? Чи хтось задумується, що Україні треба продовжувати допомагати, коли бачить ваш журналістський чи мистецький продукт?

– Раніше я не була кінорежисеркою, але стала нею, бо, як виявилося, це найбільш ефективний шлях, щоби дійти до міжнародної, глобальної аудиторії. Книгу потрібно сісти й читати, це зараз роблять не всі, а фільми дивляться.

 

Як продюсерка я зробила документальну стрічку «Під смертельним небом: Східний фронт України» з колегами з Великої Британії. Після того зрозуміла, що про Херсон теж потрібно зняти фільм.

 

Я не очікувала, що він стане народним – його дивляться у різних країнах світу, люди на волонтерських засадах перекладають його, наразі вже є 10 перекладів. Це не була моя ініціатива – я просто опублікувала його у вільному доступі, а люди почали писати та дзвонити з проханнями організувати покази й щотижня вони проходили в США, Європі, Австралії, Японії.

 

Тоді я почала працювати над тим, щоби організовувати покази в урядах країн і впливати на політиків, закликати робити щось, щоб зупинити це сафарі на людей.

 

Чи знають про цю ситуацію на Заході? Навіть в Україні не знають. Мені написали з Житомира і сказали: «Давайте зробимо показ, тому що ніхто тут про полювання на людей не чув». І в інших містах так само.

 

Тому ми з однодумцями організували глобальну акцію Stop Human Safari / Save Kherson («Зупиніть сафарі на людей, врятуйте Херсон»), яка пройшла в більше ніж 50 країнах світу на шести континентах.

 

– Як ви можете пояснити цей феномен, як ця хвиля піднялася?

– Це фільм, це інформація, це проста людяність. Глядачі бачать і розуміють, що це правда.

 

Іноземці бачать, що це про таких же людей, як і вони. Тоді розуміють, що потрібно щось робити, що це не можна просто так приймати.

Багато хто емпатійний і хоче допомогти, але не у всіх є кошти на донати. А вийти з плакатом на вулицю чи написати щось у соцмережах може кожен. Тому це було дуже щемливо, не очікували такого масштабу.

Ми намагалися провести подібну акцію в Херсоні, але на вулиці під дронами це неможливо, та й у соцмережах теж не вийшло, бо люди перелякані.
А от в глобальних масштабах пішла «іскра», з якої розрослося полум'я. Це було дуже потужно.

 

– Чи була реакція цільової аудиторії, тобто політиків, до яких зверталися люди в європейських містах? Можливо, ухвалили якісь рішення, швидко надали допомогу чи змінилася точка зору?

– Швидко там нічого не буває, це не Україна. Але зараз в Америці я намагаюсь «провести» закон «Лора Акт». Це щось подібне на Акт Магнітського (закон США та низки інших країн, що містить перелік російських чиновників, причетних до шахрайств, переслідувань та порушень прав людини, зокрема пов'язаних зі справою компанії «Hermitage Capital Management» та смертю російського адвоката Сергія Магнітського, – ред.).

 

Закон Лора передбачатиме санкції проти росіян від операторів дронів до Кремля і Путіна. Але в США зараз, на жаль, це не перший пріоритет.

 

Також ми проводили показ та панелі на конференції у Мюнхені разом з Херсонською обласною військовою адміністрацією та військовими з 34 бригади, які пояснювали все, що відбувається, європейським політикам. Для них це була новина і потрібен був час, щоб усе це переварити.

 

Наприкінці квітня знову поїду до Брюсселя. Ми також намагаємося зробити європейський акт санкцій і розмовляємо з різними фондами щодо грошової допомоги та забезпечення для захисників.

– Ви декілька разів згадали про санкції, які потрібно запроваджувати проти Росії, а тим часом і самі їх отримали. За що Росія наклала на вас санкції, що вони означають й які це несе ризики?

– Я пишаюсь цим. Коли про це стало відомо, мій телефон розривався, бо всі дзвонили, вітали. Це було як виграти «Оскар» чи «Нобель». Фактично це означає, що я не можу їхати на територію Російської Федерації, Білорусі або дружніх до них країн. Це окей, я і не збиралася у відпустку в Сибір.

 

Газета Byline Times, з якою я найбільше співпрацюю, має найбільше санкцій з усіх у Великій Британії. Навіть у порівнянні з такими мамонтами, як Telegraph чи Guardian, а їй всього десять років. Я пишаюся, що пишу для цієї редакції. Наш головний редактор навіть приїжджав у Херсон і був біля лінії фронту, не кожен на таке зважиться.

 

Я потрапила у санкційний список, бо багато шкодила росіянам і продовжую шкодити. У мене є дуже багато матеріалів про російську пропаганду.

 

Наприклад, про допельгенгер – сайти-копії. Як-от New York Times, в якому замінюють одну літеру і стає New York Timez. Цього ніхто не помічає, вони наповнюють сайт справжніми статтями, а потім в одному матеріалі додають свій наратив і дають йому поштовх. Воно потрапляє в інформаційний простір, де його підхоплюють, наприклад, індійські медіа і поширюється на Захід. Це була дуже велика кампанія.

 

У Херсоні після четвертої не вийдеш на вулицю: по-перше, літають дрони, по-друге, бігають зграї собак, які кидаються на людей. Тому в мене було багато часу, і я написала статтю. Думала, її ніхто не прочитає, бо вона хитромудра, але її побачили в Кремлі, переклали російською і понесли в адміністрацію президента.

Потім хтось злив їхні документи, і це потрапило в Департамент юстиції в Сполучених Штатах. А вони передали їх у ФБР. Це було ще за Байдена, тоді був суд і на 12 сайтів наклали санкції.

 

– Ось реальний вплив журналістської, фактчекерської роботи. Ми, як журналісти в Україні, часто потерпаємо від знецінення, мовляв, «ну, ви там пишете, це нічого не дає».

– Це не так. Усі мої колеги-журналісти в Херсоні – героїчні, професійні люди, які роблять свою працю. Наприклад, росіяни скидають вибухівку на маршрутку, є загиблі, поранені, а потім пишуть, що це був транспорт «подвійного призначення».

 

А якщо я чи мої колеги прибуваємо на місце, де це трапилося, робимо репортаж, знімаємо частини російських дронів з російськими написами, знімаємо моркву, картоплю і все, що було в цій маршрутці. То люди бачать, що це російський фейк, бо це звичайна маршрутка, яка їхала з ринку й везла бабусь з ковбасою чи медперсонал додому.

 

– Як ви даєте собі раду в таких умовах і продовжуєте робити те, що вважаєте правильним?

– Я не одна, в Херсоні працює 10–15 журналістів, всі допомагаємо одне одному. У мене багато друзів серед херсонців, ми збираємось разом. Я завжди кажу, що Херсон – це атлетичне місто: всі дуже люблять спорт. Також займаюся йогою в студії, ходимо в баню з дівчатами. Звісно, під «артою» до неї дістаємося, але життя триває.

 

У нас працює театр, від початку року вже було сім прем'єр. Багате культурне життя, люди шиють, малюють, пишуть вірші, збираються на дні народження. Це все захоплює.

 

– Стійкість херсонців вражає, й це все здається неймовірним, навіть не виглядає як правда…

– Знаю, тому я і роблю такі фільми, де зрозуміло, що це правда. Неможливо два роки робити такі постановки. Їхні герої – не актори, й люди це бачать.

 

Наприклад, сьогодні був жах, просто пекло – дрони дзижчать, КАБи, скрізь горять автівки – ніби кіно в Голлівуді. А я набираю друзів, пишу викладачці з йоги та питаю: «Ти як?» Вона раніше була поранена і є у моєму фільмі, дроном їй вибило шматочок долоні, потім наклали шви, й зараз вона знову викладає.

 

А вона відповідає: «А що таке? Все нормально, я от заняття проводила». І надсилає мені відео, де в укритті дівчата стоять в таких гарних позиціях.

 

– Хотілось би, щоб справедливість настала, тому що ми бачимо, як світ відкочується назад і президент США приймає Путіна на червоному хіднику. Хоча українці очікують суду і покарання, реальних санкцій, репарацій, тюремних термінів для тих, хто винен у цьому горі й вбивствах українців. Світ дійде до справедливості щодо Росії?

– Я не ясновидиця, «вангувати» не можу. Але історію ми знаємо – у більшості все-таки доходить до справедливих рішень. Я сподіваюсь, що буде свій Нюрнберг – трибунал в Херсоні, щоби притягнути усіх тих, хто це творить, до відповідальності. І я сподіваюся, що мої репортажі, як і моїх колег, стануть матеріалами для цих трибуналів.

 

Я збирала дуже багато інформації про катування, які сталися не тільки в Херсоні, а на всіх окупованих територіях. Зараз займаюся важкою темою про Олешки, Голу Пристань, Нову Каховку, Збур'ївку. Міста і села біля Дніпра, які зараз під блокадою. Там немає ні їжі, ні води, ні світла, ні газу, ні комунікацій. Заміноване усе по колу, літають російські дрони і полюють на людей. Це жахлива, божевільна ситуація, про яку небагато пишуть, тому що цю інформацію складно отримати через відсутність зв'язку.

 

Але два інтерв'ю вже є на подкастах, і працюватиму ще, щоб показати, як росіяни не дають ховати тіла. Вони й своїх не ховають, і не дозволяють цього робити місцевим. Ситуація дуже схожа на те, що відбувалося з концентраційними таборами під час Другої світової.

 

– Ви декілька разів згадали, що ситуація у США змінилася, нам хочеться вірити, що це стосується лише політичної верхівки, але підтримка американського народу не зникла. Як всередині американського суспільства сприймають українське питання і підтримку Сполученими Штатами України надалі?

– Я хотіла б сказати, що все чудово, що підтримка є і що це тільки політична верхівка, з якою не все гаразд, але це не так.

 

Є південь, є захід, і всі ці штати дуже різні ідеологічно. У Нью-Йорку, Бостоні, Сан-Франциско багато університетів, академіків. Там люди більше цікавляться політикою, новинами.

Але є також глибинка – Північна Дакота, Південна Кароліна, Арканзас. Там люди рідко мандрують, знають лише свої штати та не цікавляться, що робиться у світі.

 

За весь час повномасштабного російського вторгнення я була в США тільки три рази, але проїхала крізь усю країну. Я спілкувалася з людьми в різних штатах, і десь там в Оклахомі не знають, де Україна. Вони не знають, де й інші країни, для них це виклик.

Ті, хто знають, здебільшого підтримують Україну. Підтримки Росії там немає, окрім етнічних росіян, яких там купа. Там можна побачити і їхні прапори, вони бувають агресивні, проводять ці свої «безсмертні полки».

А от американці різнорідні, зараз там багато іранців, мексиканців – у кожного свої проблеми. Суспільство дуже розділене на проєврейське й пропалестинське, ідуть суперечки. Тому Україна для них – не найголовніше питання.

 

– Ви згадали про низьку мобільність багатьох американців. Для українців це теж знайома проблема: більшість людей не їздили не те що далі своєї області, а далі свого району. Я, наприклад, ніколи не була в Херсоні. А які ваші спостереження щодо українців і українських регіонів? Ми різні чи розділені?

– Не думаю, що це поділ по регіонах. Я бачу розділеність і бачу, що росіяни намагаються її використати та просувати через соцмережі. Принцип «розділяй та владарюй». Вони використовують і мовні питання, і національні.

 

Я здебільшого мандрувала прифронтовими регіонами, але також була в Карпатах, на Закарпатті, в Трускавці, Львові, ось і до Луцька доїхала.

 

Можливо, вам це не сподобається, але я іноземка, тому ризикну. Коли почалася повномасштабна, я чекала на акредитацію і не могла нічого ні їсти, ні пити, ні читати. Тому перекладала все з українських і російських Telegram-каналів у Twitter.

 

Але єдине, що я могла дивитися тоді в Сан-Франциско, – «Слугу народу» на «Нетфліксі», щоб вивчати мову. Наприкінці там є епізод, який складається як пазл: усе може піти одним шляхом і розвалитися, а може піти іншим і це буде одна країна, одна спільнота.

 

Журналістки Rayon.in.ua Ольга Булковська та Наталія Пахайчук із Заріною Забріскі в Музеї Корсаків у Луцьку

 

Культура одна, мова теж, а діалекти є в багатьох країнах – подивіться на Німеччину, де їх до ста, в Бельгії три мови, тільки у Фландрії в кожному селі свій діалект. Те, що ви різні, – це чудово. Я побачила у Луцьку красивий середньовічний замок, гарні будівлі, архітектуру, а в Одесі вона геть інша, чи в Умані – місті моїх прадідів. Це так цікаво.

 

– Це питання мені раніше ставили американські журналісти під час програми обмінів українських медійників у жовтні 2022, які організував IRE. Тоді я пояснила це приблизно так само. Україна дуже велика і тому різноманітна. Але це пов'язували з російською та українською мовами. Мовляв, українців, які говорять російською, треба приєднати до Росії, врятувати, а отже, можна повоювати.

– Для цього я подарую вам чудову відповідь. В Америці ми здебільшого говоримо англійською, але це не означає, що нас треба приєднати до Великої Британії, як і Мексику до Іспанії чи Бразилію до Португалії. Це абсурд.

 

– Чи всюди ви презентуватимете свій фільм особисто?

– Я завжди рада і знаю, що це допомагає, коли можу розказати щось наживо, а не через зум. Але мені дуже важко емоційно виїжджати з Херсона. Зараз я виїхала, там пекло, а мене немає. Тому все залежить від того, як там справи.

 

– Що б ви хотіли сказати аудиторії, який меседж донести?

– Не мовчіть про Херсон і не мовчіть про Україну. Це інформаційна війна. Все, що ми говоримо, думаємо, – це зброя. Ворог дуже потужний, хитрий, чекає, коли ми втомимося, коли нам стане все одно і ми будемо займатися тільки своїм щоденним життям.

 

Херсон – це Україна. Близько 60 тисяч херсонців залишаються зараз в місті, з них 5 тисяч діток. Вони щодня працюють, намагаються ходити по вулицях, що зараз майже неможливо. І їм потрібна підтримка, їм потрібно, щоб про них знали. А це залежить від кожного, не лише від журналістів – розкажіть це сусіду, другу, родині. Кожна людина може щось зробити.

 

Розвиток Мережі DOCU/CLUB фінансується Посольством Швеції в Україні та Fondation de France.  

 

Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам та упорядникам/упорядницям цієї публікації і не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори/авторки та упорядники/упорядниці.

Всi новини