Ми недарма обрали цей фільм для показу. У часи, коли мільйони українців змушені шукати прихистку за тисячі кілометрів від дому, питання вивчення і збереження власного коріння стає запорукою виживання українців як нації. 

Під час онлайн-показу документальної стрічки «Дві Надії», глядачі мали змогу не лише побачити кіно, а й особисто поспілкуватися з його авторкою. Режисерка Уляна Осовська завітала до віртуальної зали, щоб разом із учасниками  розшифрувати культурні коди, закладені в стрічці. Ця зустріч перетворилася на розмову про те, як пісня стає «мобільним домом», який можна взяти з собою в евакуацію, і як вона лікує розбиті долі.

Атмосфера: тепло, щем і затамований подих

Чат онлайн-події під час обговорення нагадував колективну рефлексію. Глядачі ділилися асоціаціями: тепло, щем, тяглість, скарбниця. Модераторка заходу Інна Кондратьєва зауважила: «Коли я чую ці пісні, у мене з’являється відчуття заземлення та спокою. Це те, чого нам зараз так бракує».

Кадр з фільму «Дві Надії»

Стрічка розповідає про зустріч двох дуже різних жінок: Надії Роздабари — 82-річної легенди ансамблю «Древо» з Полтавщини, та Надії Тарнавської — українки з діаспори у США, яка після 15 років розлуки повернулася в Україну, щоб віднайти себе. Ключовим елементом їхнього зв'язку є техніка багатоголосся, у якій співає «Древо». Це унікальна для лівобережної України манера, де кожен голос веде власну незалежну мелодійну лінію, створюючи складну та глибоку вертикаль звуку. Це не хор у звичному розумінні, а розмова рівних голосів. 

Українські традиції взагалі сповнені звуків, які сучасне вухо сприймає як справжню магію. Тут і поліський «білий голос» — потужний і відкритий, наче прямий вигук у широкому полі, де звук не ховають усередині, а випускають на повну силу. Тут і гуцульські «перегуки», що літають між горами, наче живе відлуння. А коли звучить сольна пісня, вона часто «обростає» орнаментикою — дрібними вокальними візерунками. Це нагадує мереживо на вишиванці: співак ніби обвиває головну ноту сотнями тонких звукових ниток. Саме ці техніки роблять наш фольклор живим організмом, що резонує на фізичному рівні.

Дві долі — одна надія на тяглість

Режисерка згадує, як уперше приїхала в Крячківку восени 2017 року. Команда була мінімальною: лише вона та оператор. Уляна сама записувала звук, намагаючись не порушити тендітну тишу села.

Фото з архіву Уляни Осовської

«Ми їхали з запитанням: чи збережеться ця традиція? Кому вона взагалі потрібна? І от одна Надія приїхала за тридев'ять земель, щоб побачитися з Надією Микитівною. Назва фільму — це не лише про імена, це про надію на те, що ця культура проросте далі», — розповідає Уляна Осовська.

Для Надії Тарнавської цей досвід став основою автобіографічної вистави «Розбита». Режисерка підкреслює: у фільмі Надія розповідає власну реальну історію втечі її родини від радянських військ — через Угорщину та Німеччину до США. Це портрет людини, яка все життя шукала відповідь на питання, хто вона — американка чи українка?

Кадр з фільму «Дві Надії»

Культура як спротив: баян проти автентики

Під час обговорення фільму виникла гостра дискусія: чому автентичне багатоголосся десятиліттями витіснялося на периферію? Уляна Осовська пояснює це свідомою політикою Радянського Союзу. Справжню, складну пісню замінювали спрощеним «сценічним мистецтвом».

«Радянський Союз дав усім у руки баяни і загнав у будинки культури. Під баян співати легко — він сам тримає гармонію. А виспівати багатоголосся — це неймовірна майстерність. Традиційне мистецтво — воно не для сцени, а для "спільнобуття". Це коли всі зібралися і всі разом беруть участь у творенні світу», — наголошує режисерка.

Терапія співом: коли серця б’ються в унісон

Цікавим аспектом обговорення став терапевтичний ефект народної пісні. Науково доведено: коли група людей співає багатоголосся, у них синхронізується дихання та ритм серця. Це свого роду колективна медитація. Сьогодні, коли мільйони українців роз’їхалися по світу, вони везуть із собою мову та пісню як єдине вціліле коріння. Але тут криється і проблема.

Кадр з фільму «Дві Надії»

«Трагедія багатоголосного співу в тому, що його не можна співати самому. Треба як мінімум три людини, які знають свої партії. Надії Микитівні часто немає з ким співати в селі. І коли Надя приїжджає з Америки і веде свою партію — це величезна цінність знайти людину, з якою ти можеш створити гармонію», — ділиться Уляна.

Мистецтво триматися за коріння

Фільм «Дві Надії» став для глядачів дзеркалом їхніх власних пошуків. Мистецтво Уляни Осовської фіксує механізм нашої стійкості: пісня — це не просто етнографія, це ліки від стресу та спосіб  усвідомлення себе. Бо поки звучить спільна пісня, ми залишаємося суб’єктами своєї історії, де б ми не були.

Команда Мережі готує нові зустрічі в онлайн-кіноклубі! Чекаємо на вас 30 квітня о 17:00. Будемо дивитися та обговорювати стрічку видатного українського режисера Сергія Буковського «10 років відчуження». Долучайтеся, щоб разом досліджувати сторінки нашої історії через об’єктив майстра документалістики. Реєстрація тут.