Право на вільну думку.

До нас прийшов представник кінофестивалю, це було приблизно два роки тому, та запропонував влаштувати кінопоказ. Ми почали говорити про інакшість, про різноманіття. Під час обговорення було висловлено багато цікавих позицій. Я зрозуміла, що такі дискусії дуже потрібні, бо хотіла б, аби ми мали змогу постійно проговорювати такі питання та змінити спосіб мислення, який не сприймає різноманіття.

До перегляду ми залучаємо юристку та психолога для обговорення. Мені здається, важливо, коли існують умови для того, щоб спокійно висловлювати свою позицію. Коли люди говорять, що вони щось категорично не сприймають, одразу очікують засудження, але з нашого боку цього не відбувається. Ми поважаємо їхнє право на критичну позицію. Можливість вільно висловити свою думку міняє людей. Спочатку стрічки, у яких ішлося про трансґендерну людину, викликали категоричне засудження. Зараз я бачу, що люди можуть розповідати такі історії, не навішуючи ярликів, просто як факт. Це зміна, яка відбулася на моїх очах, і за нею захопливо спостерігати.

У роботі модераторки й керівниці кіноклубу мені подобається ще й те, що це дає можливість розширювати кругозір. Деякі речі не потрапляли у фокус моєї уваги. Однак, зараз я й сама дізнаюся більше, і відчуваю, що можу бачити не лише прямо, але й навколо.

Інклюзивність і медійний образ людини з інвалідністю.

Звісно, дуже хотілося б, аби простори, де відбуваються події, були інклюзивними та архітектурно доступними для пересування на візку. Також цінною була б поява тифлокоментарів. Ще цікаво було б побачити фільми, які б освітлювали широкий спектр життєдіяльності людей з інвалідністю. Наприклад, що відбувається в їхньому життті після народження дітей? З яким складнощами доводиться стикатися? Або ж розповісти про всі ці звичайні етапи: школа, навчання, робота, інтимні стосунки. І навіть про те, що існують і тюрми для людей з інвалідністю.

Дуже часто таких людей зображають однобоко: активними, позитивними, веселими, які всіх довкола заряджають енергією. Це, звісно, чудово, але я, наприклад, не така. Є успішні та неуспішні, талановиті й не дуже, лідери та ті, які слідують за лідерами. У життті кожного та кожної можуть бути складнощі та депресія, у характері – хороші й погані риси. Загалом, усе це про те, що люди з інвалідністю, як і люди без неї, – різні.

Зміни, які можна спостерігати.

Під час обговорень відбувається багато всього цікавого. Але от останній випадок трапився під час перегляду «Українських шерифів». Під час показу в аудиторії було багато нових людей, і вони дуже здивувалися й спочатку навіть не повірили, що хтось може так жити зараз в Україні. Багатьом живеться нелегко, але знайшовся хтось, хто взяв на себе відповідальність і спробував змінити цю ситуацію. Це їх надзвичайно вразило.

У рамках Мандрівного Docudays UA ми дивилися стрічку «Звіть мене Маріанноюі»: про одруженого чоловіка з трьома дітьми, який вирішив стати жінкою. У якусь мить під час обговорення прозвучала фраза: «Він не такий, як усі». В аудиторії повисла пауза, я кажу: «Але ж ми також не такі, як усі». Стало дуже тихо. Тобто якщо перенести озвучену тоді кимось логіку «норми» на те, що стосується самих людей, уже стає не так очевидно, що це таке.

«Нарождений померти» Яцека Блавута ми показували в колонії людям, ув`язненим не вперше. Мені запам’яталася їхня реакція: «Ці люди в клітці від народження. Ми самі загнали себе в цю пастку, але ми з ними схожі». У якусь мить вони провели паралель між собою та людьми з ментальними вадами, про яких ідеться у фільмі і які не вибирали собі такого життя. До емоцій тих мовчазних чоловіків достукатись було справді важко, їхні обличчя були холоднокровні. Але тоді, коли вони це говорили, у них з`явився блиск в очах і промайнуло щось людяне. І для мене це було справді потужно.

Фото – Стас Карташов.