До 1941 року в містечку Бориславі мирно жили поляки, українці та євреї. Коли німецькі фашисти окупували Борислав і почали масово нищити євреїв, родина Вайсів обладнала укриття між стінами будинку й сараю. В укритті шириною трохи більше метра можна було тільки сидіти або лежати. Говорити можна було тільки  пошепки. І ні в якому разі не можна було виходити з укриття, бо фашисти виявили, що Вайсів немає в гетто і не було серед розстріляних, тож їх шукали по всьому Бориславу. Українська сусідка пані Юля, син якої Яцек служив у німецькій поліції, годувала родину Вайсів із 3-х дорослих і чотирьох дітей багато місяців. Коли ховатися між стінами стало небезпечно, інша сусідка - полька - допомогла родині перебратися у "сліпий підвал" у фундаменті дитячого садка. Вона попросила Вайсів взяти з собою ще одного єврея, якого переховувала у своєму домі. Вісім євреїв прожили у ніші під підлогою дитсадка до самого звільнення Борислава від фашистів - до серпня 1944 року. У фільмі Аарон Вайс, якому на початку фашистської окупації було 12 років, розповідає, як жилося йому й братам та сестрі у тих сховках, які ігри вони собі вигадували, як рили канавки у глині, щоб там збиралася вода для пиття, як перемагали страх і мріяли помститися за розстріляних бабусь і дідусів... 

Цей фільм - про звичайну родину євреїв, які знайшли в собі надлюдські сили, щоб жити й вірити в людяність у неймовірно тяжких умовах. Цей фільм - про їхніх звичайних сусідів, які знайшли в собі надлюдські сили, аби рятувати вісім євреїв впродовж довгих місяців у неймовірно важких умовах. Цей фільм - про найвищу міру гідності й людяності, яка тільки є в цьому світі.