Алло Миколаївно, чому саме документальне кіно?

Я завжди хотіла збільшити кількість свідомих, активних людей в Україні, які б знали про права людини й хотіли б щось змінювати у власному житті й житті людей навколо себе.

А значить, у країні.

Так. І документальне кіно, як мені уявлялося, може бути таким інструментом для реальних змін. Адже українці будуть проводити паралелі з тими проблемами, які вони побачили в інших країнах – Бразилії, чи Уганді, – будуть бачити героїв, які змогли змінити щось, і захочуть самі на своєму рівні діяти й покращувати середовище, у якому живуть. Фестиваль Docudays UA триває лише тиждень, а далі? 20 років тому про документальне кіно ніхто в Україні толком не знав, більшість уявляли, що це щось на кшталт журналів про соцзмагання, або агіток, які крутили в радянський час перед показами фільмів у кінотеатрах.

Як в Україні діють кіноклуби

Саме організувати кіноклуби у всій Україні? Як це було?

Так. Щоби показувати кіно, потрібно придбати авторські права на це. Зараз у нашій колекції 129 фільмів, за кожен ми заплатили гроші, уклали угоди, для цього найняли юриста. Деякі власники прав погоджуються укладати такі угоди на 5 років, деякі на 3 роки. Щоби була постійна колекція фільмів і щоб її поповнювати, до кожного фільму потрібно написати сценарій обговорення, підібрати навчальні матеріали про права людини – потрібні зусилля професіоналів, яким потрібно теж платити за роботу.

Першим нас підтримав американський Національний фонд на підтримку демократії (National Endowment for Democracy, NED). Фінансування спочатку було невелике, але дало змогу розпочати роботу. Ми звернулися до Програми "Бібліоміст" (тривала з 2009 до 2014 року), до бібліотек, і 30 одразу відгукнулися. У школах деякі прогресивні вчителі теж захотіли створити такі кіноклуби, зрозуміли, що це їм допоможе в роботі. Ну, і громадські організації теж виявили бажання. У колоніях почали відкриватися кіноклуби. Так мережа почала створюватися і працювати.

Фото з архіву ГО "Докудейз".

У нас до повномасштабного вторгнення було понад 70 кіноклубів при колоніях. У нас є фільми про пенітенціарну систему в інших країнах, про долі людей, які відбули термін ув’язнення, про те, як вони шукали роботу й себе, як налагоджували сімейне життя.

Ці фільми мали колосальний вплив. Ми добираємо кіно за проблемами, наскільки вони можуть бути співзвучними тут, як відгукнуться в Україні, чи зачеплять глядача і якого саме. Ми обираємо ті, які впливають емоційно. У нас є календар дат, які стосуються теми правозахисту, і до кожної дати є перелік запропонованих до перегляду фільмів. Наші керівники кіноклубів: бібліотекарі, вчителі, громадські активісти дуже люблять цей календар.

Чому важливі обговорення фільму після показу

Яку роль відіграють обговорення фільмів після показу?

Коли нас підтримала і Єврокомісія, з’явилася змога проводити більше навчань для керівників кіноклубів. Ми й не уявляли, що наші школи про стратегії й методи захисту прав людини та інтересів громад матимуть такий успіх, що з їхньою допомогою можна буде втілювати різноманітні практичні проєкти: від екологічних до гендерних, та тих, які зрушують із мертвої точки проблеми домашнього насильства, булінгу в школах, сортування сміття.

У нас є експерти, правозахисники, які пишуть сценарії для обговорення кожного фільму: на яку тему вийти, про які права людини можна розказати, які вправи провести з аудиторією, на які документи посилатися, як розказати про систему захисту громадян. Бо в нас більшість у малих і середніх громадах просто не знають, що насправді можуть бути захищені в різних питаннях, не знають, як звертатися до владних інстанцій та домагатися виконання обов’язків державою.

Після обговорень фільму, після дискусій та навчання люди починають розуміти, що їм не подобається в їхній громаді та як це змінити, розуміють, що не все безнадійно, починають діяти та вірити. А ще важливий момент: вони ж збираються гуртом, спілкуються, утворюється спільнота свідомих людей.

Скільки на сьогодні є кіноклубів

Мережа діє у всій Україні, а скільки клубів зараз утворюють такі спільноти?

Сьогодні в нашій Мережі 477 кіноклубів. Це при тому, що при колоніях за останній рік багато кіноклубів призупинили роботу: окупація, добровільна мобілізація керівників кіноклубів. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я і координаторка Мережі Тетяна Кулик були в Херсоні, і ми не вірили, що росіяни зайдуть у місто. Але 1 березня 2022 року вони вже зайшли. Інші члени команди були хто в Харкові, хто у Львові, хто в Києві, і коли наступ на Україну почався з усіх боків, обстріли, авіаатаки, ми думали: ну які можуть бути кіноклуби зараз?

Ми розгубилися, не знали, що робити. Але вже 17 березня отримали звіт від модератора кіноклубу Олександра Степаненка із Чорткова Тернопільської області. Там він діє при центральній районній бібліотеці, називається "Кіноклуб на вулиці Зеленій". За регламентом, після кожного показу кіноклуб надсилає звіт: який фільм показали, скільки було глядачів, хто вони, про що говорили, яких експертів запрошували (це можуть бути психологи, юристи, правозахисники, режисери фільмів), фото і відгуки. І ось я в окупованому Херсоні читаю і не вірю власним очам – вони пишуть, що обговорювали, як ми переможемо, якою буде Україна після війни, що треба зробити в Чорткові.

От це ніби просто цифри – 477, 167, 143. Але за ними – спільноти активних українців, готових до змін?

Розкажу вам про юриста Григорія Курачицького з Маріуполя, у нього там було два кіноклуби Docudays UA. Коли почали бомбити, він із родиною жив у підвалі. Електрики вже не було, їжі було мало, по воду треба було йти під пострілами й снарядами. Наприкінці березня 2022 року дружина й діти вже не могли заснути вночі від холоду і вибухів.

Григорій  Курачицький проводить показ. Фото з архіву ГО "Докудейз".

Григорій кинув у машину найнеобхідніші речі і, пропри небезпеку, зважився виїхати з родиною. Через пів години подзвонив сусід і сказав, що від дому, звідки вони виїхали, уже нічого не залишилося – ракетна атака стерла все його минуле життя. Уже в Дніпрі, у центрі для переселенців, Григорій починає допомагати: розвантажувати гуманітарку.

І з дерев’яних палетів майструє лавки, стіл, під наметом ставить ноутбук і починає показувати документальне кіно. На прохання людей, він демонстрував фільми через день, а іноді й щодня. На сьогодні він відкрив у Дніпрі вже чотири кіноклуби. Це хіба не вражає? Юрій Чумак із Харкова, правозахисник, минулого року, коли дуже бомбили Харків, пішов родину проводжати на потяг. Почався обстріл, родина не хотіла без нього їхати й він, у чому стояв, виїхав. Зараз він уже ментор у нашій Мережі, відкрив у Черкасах два кіноклуби й навчає новачків у різних містах і містечках в Україні створювати власні кіноклуби й захищати свої права та інтереси громад. Ці люди фантастичні, я їх дуже люблю.

Чому документальне кіно об’єднує

Чому саме документальне кіно дає такий поштовх до об’єднання, на вашу думку?

Герої цих стрічок – справжні люди, це справжні історії, які дуже зачіпають емоційно. Ми добираємо фільми з фестивалів. Життя таких фільмів десь два роки: поки демонструються на різних фестивалях, отримують нагороди тощо. І після цього, коли популярність таких фільмів падає, про них уже не говорять, можна купити права на покази в кіноклубах на тривалий час. У нас же покази безоплатні.

Для нас ризик порушення авторських прав – це найбільша "страшилка". Бо це репутація, і фестивалю, і кіноклубів. І далі ми надаємо доступ до фільмів тим, хто підписав із нами угоду як керівник кіноклубу, модератор і зобов’язався дотримуватися закону про авторські права й наших внутрішніх правил Якщо фільм демонструється онлайн, в ZOOM, приміром, то ми теж контролюємо цей показ. На онлайн-покази ми перейшли під час пандемії ковіду, не припиняли роботу. І зрозуміли, що в людей запит на документальні фільми й дискусії тільки збільшується. За останній рік в Україні зареєструвалося 143 нових кіноклубів. І заявки продовжують надходити!

Таке враження, що знайдена панацея для виховання, зміцнення дорослих людей.

Широке просвітництво справді творить дива. Документальне кіно – це інструмент, який допомагає кристалізувати громадянське суспільство. Відбувається ось що: люди, які сиділи на дивані й лаяли владу села, чи містечка, були в розпачі, не бачили виходу й не намагалися щось покращити – вони скніли, марнували життя, бо це отруює!

Після фільмів, обговорень та навчання, яке ми для них проводимо, знаходять у собі сили, енергію, починають бачити, де можна конструктивно застосувати свої навички, реалізувати свої можливості, аби змінити життя конкретної громади на краще.

З чого б це?

Бо люди йдуть просто подивитися кіно. Воно зачіпає, збурює. А потім модератор/ка ставить правильні запитання, починається дискусія. І це вже не мовчання і бурчання, це повноцінне обговорення якоїсь проблеми, це висловлення думок. З’являються однодумці, лідери, починається рух там, де було суцільне болото. Особливо цей рух став помітним, коли ми запровадили програму адвокації.

Що відомо про адвокаційні проєкти, які ініціювали кіноклуби

Цього року 15 кіноклубів Мережі в рамках програми "DOCU/ДІЄ 2.0" ініціювали адвокаційні проєкти, спрямовані на розв'язання конкретних проблем у їхніх громадах. Вони обирають фільми на дотичну до своєї проблеми тематику, обговорюють їх із мешканцями громади та місцевою владою, шукають способи розв'язання проблеми й пропонують закріпити це рішення в програмі дій чи програмі розвитку своєї громади. Завдання адвокаційних проєктів — не провести якусь акцію чи привернути увагу до проблеми, а зафіксувати зміну підходів до певних проблем на системному рівні. Це вже тоді, коли люди вміють бачити й формулювати проблеми, складати власні програми розвитку громади, пропонувати шляхи розв'язання конкретних проблем та взаємодіяти з владою для досягнення результату.

Як з’явилася потреба в адвокації?

Люди почали від нас цього вимагати. Писали нам листи: ми подивилися кіно, ми хочемо розв'язати цю проблему в нашій громаді, як нам це зробити? Це й екологічні проблеми, і домашнє насильство, і булінг, й інтеграція переселенців, залежно від особливостей кожної громади. Для роботи над інтеграцією переселенців кіноклуби взагалі ідеальний інструмент. Бо вони об’єднують, дають змогу почути одне одного, зрозуміти й співіснувати вже на якісно іншому рівні. І вже не окремо – місцеві й переселенці, – а разом роблять важливу справу для громади.

То ви знайшли механізм, який об’єднує краще, ніж усі, які з 2014 року так і не вдалося запровадити місцевій владі.

Просто з людьми треба говорити. А хороше якісне кіно з реальною історією – прекрасний привід.

Як документальне кіно може допомогти школярам

Успішний приклад адвокаційних програм можете згадати?

До минулого року кіноклуби провели 50 успішних адвокаційних кампаній по конкретних проблемах. У Трускавці модераторка кіноклубу – завідувачка URBAN бібліотеки в Трускавці Віра Савка разом із командою добилася від мерії, щоб молоді виділили велике приміщення і територію в центрі міста під Молодіжний простір. Потім кіноклуб разом із мерією подалися на грант Єврокомісії, щоб обладнати всім необхідним цей простір. Вони виграли і отримали кошти. А все почалося з кіноклубу, з перегляду фільму.

Ліна Бабич. Фото з архіву ГО "Докудейз".

Інша історія – житомирський Центр пробації (система наглядових та соціально-виховних заходів, що застосовуються за рішенням суду та відповідно до закону до засуджених, – 24 Канал), там заступниця керівника Ліна Бабич відкрила кіноклуб, показувала кіно для засуджених, проводила бесіди, підбирала фільми на різні теми. Згодом вона написала методичку, як можна використовувати документальні фільми в роботі з підопічними в установах пробації. Подала цю роботу в Мін'юсті, аби її затвердили й рекомендували до роботи та всіх інших установах. Це було у 2021 році. У Мін'юсті мінялися кадри, мінялися програми, Лінина методичка десь там довго блукала кабінетами. І раптом на початку цього року з нами виходять на зв’язок спеціалісти Центру пробації, повідомляють, що цю методичку затвердили, що їм дуже подобається наша ідея, і нумо працювати. Вони на міжнародній конференції розповіли колегам із різних країн про такий метод роботи й з’ясувалося, що такої форми роботи з документальними фільмами більше ніде немає!

Й от зараз Ліна Бабич курує цей напрям, відкрилися вже 50 кіноклубів при центрах пробації. І це дуже важливий напрям, бо люди, якими опікуються установи пробації, – це теж наше майбутнє. Або от вчителька з Тернополя Оксана Гіль у своєму кіноклубі розробила методичку, як використовувати документальні фільми в навчальному процесі – хоч для уроків хімії, хоч для уроків географії чи природознавства. До кожного предмету підібрала кінострічки, і вчителі охоче користуються можливістю зробити урок цікавішим, а нову навчальну тему – доступнішою для дітей. Плануємо пропонувати цю методичку в Міносвіти. Бо в ній навіть є поради, як обговорювати фільми, щоб діти засвоїли необхідний матеріал.

Це дієва допомога державі й суспільству.

Так, дієва допомога. У Херсоні був кіноклуб при Фонді милосердя та здоров’я, зараз він у Польщі, у Херсоні вже інші діють кіноклуби. Але до 2022 року юристка фонду Олена Старюк проводила кінопокази в колоніях і в СІЗО. Й от спочатку жінки із СІЗО не хотіли нічого навіть дивитися. Це травмовані люди, з-під лоба дивилися, вороже були налаштовані, але показ зрештою відбувся. Й от після фільму про таку ж ув’язнену героїню Олена розповіла нашим жінкам про права людини, про те, як можна було героїні вчинити інакше, якби вона знала свої права, як у подібних ситуаціях себе захистити, розповіла, що можна жити інакше, ніж вони уявляли досі.

Жінки розговорилися та одна з них сказала: "Якби я знала про це все, я б ніколи не вчинила глупство проти закону. Тепер я знаю, як правильно, і теж хочу стати правозахисницею, допомагати таким, як я". Знаєте, для нас це як нагорода, як медаль отримати. Або от в Ужгороді кіноклуб при школі. Там вчителька Марія Симкович з учнями робила теж покази в колонії для підлітків.

Це спілкування було дуже дієвим. А потім ці школярі пішли до ув’язнених жінок, обрали до перегляду фільм про дітей засуджених батьків. Як ці діти переживають, як до них ставляться в школі, у соціумі. То жінки не хотіли відпускати гостей. Разом обговорювали свої історії, зізнавалися, що й не думали про те, що відчувають їхні діти, глибокий контакт відсутній. Це були і сльози, і каяття, і переосмислення.

Ніби народжуються нові люди з дорослих людей, які помилялися. У Тернополі, у кіноклубі при школі Оксана Гіль проводила показ фільму "Булер". Вчителька показала це кіно дітям, батькам і колегам.

До цього всі вважали булінг надуманою проблемою. Але діти після перегляду почали казати те, чого нікому ніколи не казали. І мене дуже вразило те, що один із семикласників встав і сказав: я зрозумів, що я булер, але я не можу із собою впоратися, допоможіть мені. Й от вчителька домовилася з психологом, який працює з хлопчиком, але й однокласники захотіли йому теж допомогти! Це вражає.

Або ще випадок після перегляду фільму "Джованні й балет на воді". Всього-на-всього герой фільму хотів займатися балетом на воді, але всі з нього сміялися, бо це не чоловічий різновид спорту. Й от Джовані вперто займався, а потім виграв якийсь важливий конкурс і всі його вітали. То наш український школяр після цього кінопоказу розказав, що дуже любить вишивати, але над ним також усі сміються. І тут діти його підтримали, він почав ходити на уроки праці з дівчатами і вишивати, і теж брати участь у конкурсах вишивки.

Це з одного перегляду фільму такі зміни! Тобто, жодних лекцій. Інструкцій, як треба робити, як не треба. Просто життєве кіно і спілкування між собою.

Зараз які адвокаційні кампанії в роботі?

Зараз їх 15, і вони теж мене вражають. От триває війна, непевність, страх. Але наша молодь уже думає, як жити й зараз, і завтра, і післязавтра. Вони хочуть брати участь в ухваленні рішень, вони складають культурні програми. І за два місяці після старту вже є успішні кампанії. Наприклад, молодіжна організація "Чодвіж", кіноклуб "Віжен", місто Чорноморськ, Одеська область. Вони створили програму культурних заходів на літо вперед, домовилися з місцевою владою про сприяння та фінансування, уже рухаються.

У Шостці Сумської області теж є молодіжний центр. Є кіноклуби, які працюють із родинами, які втратили на цій війні близьких. Наприклад, у Кременчуку, Полтавської області, ГО "Лідерка" відкрили кіноклуб "Турбота" й допомагають родинам і дітям військових та тих, хто пропав безвісти. Вони знаходять психологів, юристів, збирають волонтерську допомогу. Родини не залишаються на самоті, спілкуються, діляться проблемами. У Вознесенську, Миколаївської області, БФ "Громади" вирішили перевести місто на сортування сміття. І мають величезні успіхи вже зараз! Там усе працює. Наші люди дивовижні. Наші люди можуть усе. Вони думають про майбутнє, збираються жити довго і якісно.