На цьогорічному Docudays UA-2018 ми робили дискусію, присвячену радикалізації правих рухів, яка, власне, була зірвана представниками цих самих праворадикальних рухів. Останнім часом кількість насилля з боку ультраправих помітно збільшилася. Як ти вважаєш, яка причина цього процесу?

По-перше, ці рухи існували завжди, просто вони були більш маргіналізованими й менш помітними. По-друге, після Революції Гідності вони стали масовішими, тому що, з одного боку, націоналізм на тлі війни набирає обертів. З іншого боку, є певне потурання з боку влади таким організаціям, тому що влада, коли не може знайти правову відповідь, використовує їх у своїх інтересах для ведення так званої гібридної війни. Третій важливий момент – у суспільстві є значна частина людей, яка дуже радикально налаштована, це приблизно 20% населення. Вони, фактично, у відчаї, не вірять у владу, не вірять у правові механізми, оскільки їхні права постійно порушуються. Це зазвичай люди з бідного середовища, часто малоосвічені. Відсоток таких громадян(ок) зараз значно виріс, утворивши пул електорату для праворадикальних рухів.

На виставку приходить група молодиків у чорному одязі й масках і починає займатися «мистецтвознавством»: розповідати, що це погані роботи та зривати їх. До цієї ситуації існує два основних підходи. Коли представники ЗМІ й представники різних інституцій кажуть, що буцімто треба йти з цими людьми на діалог і вступати в якісь цивілізовані стосунки. Треба пояснювати, чому бігати з палицями по культурній установі – це якось неправильно. Другий підхід звучить приблизно так: чекайте, який діалог, коли приходять люди в балаклавах, які вже переступили межу і діють поза цивілізованим полем. На твій погляд, який підхід є логічнішим чи дієвішим? Чи може існують ще якісь варіанти?

Звісно, у цій ситуації, коли люди вже прийшли з кийками або з якимись ворожими намірами – зірвати, побити, розгромити щось, дискутувати немає сенсу. Це абсолютно безглузда дискусія, яка ні до чого не призведе. Але ЗМІ роблять величезну помилку, що взагалі не обговорюють тему націоналізму, радикалізації, а також проблему неофашистських рухів, яка в Україні також доволі серйозна. При чому ці рухи пов’язані з подібними російськими, білоруськими, польськими рухами й т.д. Тобто проблема існує, а ЗМІ її ігнорує. Коли в Британії років з десять назад праворадикальна партія виграла вперше місцеві вибори, ВВС одразу ж зробила передачу про цих людей і спробувала провести публічну дискусію з ними. Тобто говорити з ними треба не тоді, коли їх багато й вони атакують якийсь захід, слід запрошувати їхніх спікерів на публічні заходи та ставити незручні запитання. У Британії це призвело до того, що країна побачила справжнє «обличчя» праворадикального руху, популярність останнього сильно зменшилася. Вважаю, грамотне залучення до дискусій представників цих рухів дасть їм змогу зрозуміти, що більшість людей не сприймає їхні силові методи.

Чи може, на твою думку, в описаному тобою сценарії відіграти позитивну роль документальне кіно?

Загалом, так. Але нам складно будувати дискусію. Здебільшого це мають робити загальнонаціональні ЗМІ. Наприклад, якщо взяти фільм цьогорічного фестивалю «“Білий світ” очима Даліборека», що cаме показує певну іграшковість і штучність цих рухів. Насамперед тому, що вони складаються з багатьох людей, які по-різному долучилися до ідеології й мають доволі різні мотиви.

Цей фільм доволі комічний, тому що дуже серйозно ставитися до таких рухів у певному сенсі також не варто. Потрібно обговорювати й показувати молоді, яка йде в ці рухи, вважаючи їх крутими, що, насправді, нічого крутого там немає.

Ти згадав, коли розповідав про проблему на початку, що праворадикальні рухи приваблюють соціально незахищені верстви населення. Як ти вважаєш, чи достатньо лише інструментів медіа для публічного привернення уваги до цього питання, щоб вирішити або якось покращити ситуацію? Чи все-таки ця проблема настільки глибоко закорінена в питанні бідності, що тут на перший план, можливо, виходить саме аспект економічний, а не ідеологічний.

Найімовірніше, ні. Бідність – один із співкомпонентів, а не винятковий чинник для росту цих рухів. Я не можу сказати, що всі учасники рухів бідні. Навіть більше, праворадикальні рухи існують в усіх країнах світу, і це абсолютно нормально, коли декілька відсотків населення мають такі погляди. Проблемою є те, коли такі праворадикальні рухи починають вчиняти насильство в країні, і їм це просто так минається. Ми це бачимо практично щодня, вони на когось нападають, і хоч як дивно, але жодних кримінальних справ, жодних розслідувань цих випадків. Проблема – у насильстві. Завдання ЗМІ саме розвінчувати певні міфи навколо цих рухів. 

Скажи, у якому форматі можливий цей процес розвінчування міфів, так, щоби він мав максимальну ефективність? Чи це має бути державне замовлення на масові тренінги для ЗМІ або ж тісна співпраця правозахисних організацій зі ЗМІ?

Та ні, вважаю, журналіст(к)и мають самі ці теми порушувати на різних ток-шоу, телепередачах і ставити незручні запитання. Річ у тім, що багато журналістів не зовсім розуміють ці теми, щоби ставити такі питання. Утім, це вже проблема якості української журналістики загалом. Також сьогодні я не знаю жодне ЗМІ, навіть з якісними журналістами, які б намагалися ставити незручні запитання хоча б поліції про те, коли будуть розслідувані ці випадки, запроваджені кримінальні справи. Зокрема, напад на дискусію під час Docudays UA також не розслідується…

Розкажи про долю цієї справи. Виходить, що ми звернулися до поліції, написали заяву, а це ні до чого не привело?

Так. Ми звернулися, приїжджала якась слідча група, але кримінальне провадження так і не було відкрито, чому – не зрозуміло. Узагалі, поліція буквально проігнорувала цей факт.

Тобто це працюватиме тільки тоді, коли буде якийсь суспільний розголос і резонанс?

Є купа справ, де є суспільний розголос, але все одно із цих справ нічого особливо не виникає, максимум – арешт. Але розголос спадає, через місяць уже всі забувають про подію. В Україні останнім часом було багато випадків погромів ромських таборів чи банків, кав’ярень, виставок, але за тиждень уже всі про це забували, і справу закривали.

Звісно, країна перебуває в стані війни, і серед населення є хвиля патріотизму, яку намагаються використати в політичних цілях.        

Утім треба розуміти, що представники праворадикальних рухів, які громлять виставки, — це абсолютно не ті люди, які воюють на Сході.

Текст: Олександра Набієва

Чільне фото – з семінару «Організація та проведення Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA-2018». Фотографки – Анна Тошина та Настя Рошук.