До Дня Героїв Небесної сотні Музей Майдану спільно з Мережею кіноклубів документального кіно DOCU/CLUB запросили глядачів на показ та обговорення документального фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж ».

До розмови про уроки і наслідки трагічних лютневих подій 2014 року долучився історик, публіцист, громадський активіст та політик Володимир В’ятрович. Наводимо короткі тези його виступу.

Хаос, який творить історію

Мені, як активісту попереднього помаранчевого Майдану, є з чим порівнювати події 2013-2014 років. Ключова різниця полягає в їхній справжній стихійності. До Майдану 2004 року серйозно підготувалися представники політичних партій, громадськість, молодь. Я був одним із засновників громадянської кампанії “Пора”. Ми розуміли, хто що має робити, координували свої дії. І мені здавалося, що тоді події були більш контрольованими.

Нічого цього не було 10 років тому. Майдан 2013 року – це хаос. Хаос, який ми періодично намагалися опанувати, дати йому якийсь напрямок. Часом нам це вдавалося, часом події знову виривалися поза межі нашого контролю. Були створені спочатку громадські об’єднання для координації цієї роботи, згодом засідала Рада Майдану з політиками і представниками громадськості, які періодично сперечалися між собою, хто головний.

Але насправді Майдан жив своїм життям. Для мене як для історика це неймовірно цінний досвід, тому що там я побачив, що історія якраз і твориться в такому хаосі й бурлінні. 

Людський мурашник, яким фактично був Майдан, насправді мав якусь вищу організованість. І вона виявилася більш успішною, ніж влада з її вертикаллю. Тому влада посипалася, а Майдан як сукупність людей виявився стійкішим. І тому переміг, попри те, що за цей успіх довелося заплатити так страшно і так дорого.

Майдан дав розуміння того, що ми вміємо організуватися. Мені здається, це один із найбільш успішних його уроків. І прикро, коли ми забуваємо той свій досвід. Коли ми знову поводимося так, ніби цього досвіду не було.

На мою думку, одним із численних злочинів війни, яка почалася майже одразу після Майдану, є те, що вона затирає пам’ять про Майдан. Вона знищує цей досвід, який такий важливий у час випробувань. Ми забуваємо про нього.

Це зрозуміло: зараз ми є свідками ще страшніших подій, коли гине набагато більше людей, коли знищуються цілі міста. Але ми маємо зрозуміти, що навіть на тлі цих страшних втрат досвід Майдану для нас потрібний і корисний.

Нам треба пояснювати й українцям, і світові, що наша війна за Незалежність почалася звідси.

Був час, коли, на жаль, площа нашої свободи скоротилася до рівня кількасот квадратних метрів Майдану – і це все, що було свободою в тій країні. Але нам вдалося розсунути кордони цієї свободи, і ми розсуваємо їх досі. Щоб перемогти, треба пам’ятати, зокрема, про те, що відбувалося тут у 2013-14 роках.

 МИ ВЧИМОСЯ ПІД ЧАС РЕВОЛЮЦІЙ.

Я вважаю, що не можна говорити, ніби ми не засвоїли уроки наших попередніх революцій. Засвоїли, хоч і не до кінця. 

Розвиток України після 1991 року схожий на сходження на високу вершину. Коли альпіністи підкорюють восьмитисячники, то спочатку піднімаються на гору, потім розбивають табір на кількасот метрів нижче, щоб трішки адаптуватися до висоти. Потім знову піднімаються вгору.

Ось так і ми рухаємося до своєї повної незалежності – то вгору, то вниз. Ми так вчимося.

Але для того, щоб остаточно вивчити уроки Майдану, нам треба фіксувати цей досвід. Для цього потрібні такі інституції, як Музей Майдану, потрібна планомірна робота з фіксування спогадів, мають бути відеозаписи, документальні фільми, історичні дослідження. Цей досвід треба накопичувати, обробляти, передавати його людям. 

Після Революції гідності дуже багато представників мого покоління засвоїли один дуже важливий урок. Після Помаранчевої революції ми всі вважали, що ми своє зробили, можна повертатися до своїх справ. А наведенням порядку в цій країні хай займаються політики.

Учасники обговорення фільму “Євромайдан. Чорновий монтаж”.

 

Я особисто так і зробив – повернувся до написання історії. Це була абсолютно помилкова стратегія, тому що політики не вміли і не могли змінити країну краще, ніж ми всі разом.

Тому коли Янукович утік, з’явилася можливість і величезна потреба, щоб люди взяли на себе відповідальність за державу. Я дуже втішений, що таких людей було набагато більше, ніж після Помаранчевої революції.

Весна 2014 року була страшною у всіх значеннях, держава висіла на волосині. Було розгортання “російської весни”, окупація Криму, повний колапс української влади, війська і так далі.

Тому я з величезною повагою ставлюся до тих людей, які тоді пішли працювати в державні структури на різних ділянках. Для мене це було прикладом того, що

 

МИ ТОДІ ТАКИ ЗАСВОЇЛИ: ДЕРЖАВА – ЦЕ Я, ЦЕ КОЖЕН ІЗ НАС.

Мені здається, що ми таки трошки подорослішали. Кількість людей, які це усвідомлюють, поступово зростає. 

Найважливіше, що нам вдалося, – це зберегти Українську державу.

Це звучить дуже пафосно, але найбільша загроза, перед якою опинилася Україна в 2013-2014 роках, – це загроза її зникнення як держави.

Я впевнений, що під керівництвом Януковича Україна мала перетворитися на Білорусь-2 і втратити не тільки демократичне керівництво, а й свій суверенітет.

Ми зберегли Україну як незалежну демократичну державу. А з 2014 року, після Майдану, почався новий етап національного відродження, почалося ширше національне усвідомлення. І я впевнений, що це один із здобутків Майдану.

Чого ми не зробили?

Для мене є два найважливіші завдання, які ми не виконали. Перше – це питання справедливості. Очевидно, що у всіх залишилося відчуття недостатнього покарання тих людей, які були винні у злочинах на Майдані.

Друге стосується і мене персонально, і тієї роботи, яку я виконував як директор Українського інституту національної пам’яті. Мені дуже прикро, що ми все-таки не завершили створення Меморіалу Героїв Небесної сотні.

Здавалося, що ми вже наблизилися до виконання цього завдання. У 2019 році залишилося зробити лише кілька вирішальних кроків. Ми ж планували 24 серпня того року відкривати першу чергу Меморіалу. Але цього не сталося. 

Я вважаю його будівництво важливим. Оці фізичні об’єкти пам’яті в просторі, які нагадують про події Майдану, інфраструктура пам’яті – це те, за що тримається пам’ять звичайних людей. Тим більше, що підростає вже нове покоління, яке було ще дітьми під час Майдану. Їм потрібне місце, де ця пам’ять збережена, де можна бачити і вивчати події Революції.

І мені прикро, що через 10 років на Алеї Героїв Небесної сотні досі стоїть лише стихійний пам’ятник, який залишився з 2014 року – бруківка і портрети. Виявилося, що це все, на що ми спроможні як суспільство, щоб вшанувати пам’ять своїх героїв. Ось за це мені дуже прикро. Я відчуваю в цьому і свою провину. 

Фото: Анастасія Федченко / Новинарня

 

У 2018-19 роках, коли ми вже провели міжнародні конкурси на створення проєкту Меморіалу і виходили на фінішну пряму, раптом усі роботи зупинили, бо на Алеї Героїв Небесної сотні мали проводити слідство. Раптом ми дізналися від громадських активістів, що намагаємося заховати злочини і злочинців, тому що там лишилися якісь сліди, а ми їх хочемо закатати в бетон.

Це погано, що ми як суспільство дозволили поставити себе на роздоріжжя перед вибором: пам’ять чи справедливість? Це стало виграшем тих, хто не хотів ні пам’яті, ні справедливості. Адже пам’ять, зібрана в Меморіалі Героїв Небесної сотні, лише підживлювала б суспільний запит на справедливість і спонукала тримати контроль над її досягненням. 

У людей коротка історична пам’ять. Вже виросло ціле покоління, яке не знає, що таке Майдан, для чого і про що він був. Тому нам важливо не втратити цей ланцюг пам’яті. Вона сама по собі не передається, тому потрібні такі посередники, як Меморіал. Ми маємо цілеспрямовано передавати цю інформацію, фіксувати її. 

Поки що ми говоримо про події всього лише десятилітньої давнини. А уявіть собі, що буде через 20, 30 чи 50 років? Якщо не буде такої інфраструктури пам’яті, вона, на жаль, вивітриться. Це природний процес для кожного суспільства.

Саме тому суспільство і вирішує, що саме для нього є найважливішим, що має бути зафіксоване в пам’ятниках, вулицях, музеях, книжках та фільмах. Це надзвичайно важливо і для нас, особливо під час війни. 

підготувала Ольга Бабчук
фото надані Музеєм Майдану

 

Розвиток Мережі DOCU/CLUB фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID), Посольством Швеції в Україні, Національним фондом на підтримку демократії (NED) та Fondation de France.

Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам та упорядникам/упорядницям цієї публікації й не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори/авторки та упорядники/упорядниці.

 

 

 

 

 

 

 

Всi новини