Як медіаменеджер громадської організації “СТАН” Андрій разом з колегами доклав чимало зусиль, щоб через неформальну освіту посилювати низові ініціативи. У 2018 році він зареєстрував при ГО “СТАН” кіноклуб медіапросвіти з прав людини Docudays UA, що входить до Мережі DOCU/СLUB, і за цей час об’їздив усю область із показами документальних фільмів, щоб дати глядацькій аудиторії розуміння прав людини і навчити захищати свої права. 

Однак у травні минулого року громадську діяльність, культурні й правопросвітницькі проєкти, волонтерство довелося поставити на паузу – Андрій став військовослужбовцем Збройних сил України. Про шлях від цивільного до військового-десантника, про виклики, які доводиться долати, про силу підтримки побратимів і усвідомлення своєї власної сили військовослужбовець частини, що воює на слобожанському напрямку, Андрій Волик розповів у інтерв’ю. 

У цивільному житті

 “Я ніколи не бачив себе військовим, ніколи не думав, що одягну форму, візьму до рук зброю. Розумів, що у мене інша життєва місія, – зізнається Андрій. – Я не пішов до війська добровольцем, але знав, що не ховатимуся, не тікатиму від повістки. Це психологічне прийняття і готовність до виклику дуже допомогли адаптуватися до служби”. 

Андрій розповідає, що навчання в учебці сприймав як виклик: хотів перевірити, як поводитиметься у нових умовах, як реагуватиме на фізичні навантаження і психологічні виклики. “Знаєте, я за весь час навчання жодного разу не звертався у медпункт. Може, це була трохи дурна ідея, але я постановив, що у такий спосіб хочу випробувати себе на міцність, перевірити, чи зможу я пройти це все. Це був відсторонений погляд на себе – як я буду поводитися, як реагуватиму на нові обставини. Я себе по життю так часто перевіряю.”

Він не приховує, що це було фізично виснажливо і деколи страшно.

“Війна – це завжди страшно, але навчальний центр дав можливість навчитися долати цей страх. Наприклад, ми відпрацьовували завдання із враження танка з окопа. Тоді треба було фактично лягти під танк. Це той випадок, коли ти боїшся, але робиш і розумієш, що якщо виконувати все, що каже інструктор, то на 99% все буде гаразд. З тобою все буде добре. Так поступово відбувається трансформація – і глибоко цивільна людина стає військовим”. 

Після навчання Андрій Волик отримав розподіл у десантні війська. “Ніколи б не повірив, що це можливо, – сміється він. – Бо де я, а де десант? Мені здавалося, що там воюють лише безстрашні. Але виявляється, що десантниками таки стають”.

На запитання, коли ж відчув себе справжнім військовим, відповідає так: “Коли усвідомив відповідальність за побратимів. Бо від того, наскільки добре я виконую свої завдання, залежить життя і доля інших людей. З цим усвідомленням прийшло і відчуття, що я став військовослужбовцем, що я належу до ЗСУ і захищаю свою країну. Я звик до однострою, до армійських порядків, до відсутності комфорту”.

Десантник Андрій Волик

У війську він зустрів і справжніх друзів. За роки роботи у громадському секторі чоловік надбав величезну спільноту однодумців і колег, тож перспектива втратити звичне коло спілкування видавалася тривожною.

“Це було важко, – каже Андрій. – Я раніше думав, що у мене може бути щось спільне лише з активістським середовищем. Але насправді ні. Я помітив, що серед військовослужбовців панує атмосфера підтримки. Коли ти просиш про допомогу, то отримаєш її обовʼязково. Я служив строкову службу у 2000-х роках, тож маю з чим порівнювати. Зараз стосунки між бійцями ближчі й щиріші. Ми справді як брати одне одному. Може, мені пощастило, але за весь час служби я не стикався із серйозними конфліктами. Ми розуміємо, що усі разом робимо одну роботу. І від нашої злагодженої роботи і нормальних стосунків залежить виживання кожного з нас. Це запорука того, що у критичній ситуації тобі допоможуть, а не залишать десь у посадці пораненим”. 

У цьому Андрій Волик вже переконався на власному досвіді. Наприкінці жовтня під час виконання бойового завдання він отримав тяжке поранення. “Я вижив завдяки побратимам і дотриманню правил безпеки. Це часто досить спокусливо: зробити все по-своєму, швидше і не так, як вчили командири. Головне, щоб завдання було виконане. Але коли я вперше потрапив під обстріл “градом”, зрозумів, що у війни є свої правила і їх краще виконувати, щоб зберегти життя своє і побратимів. Я навчився бути обережним і більш уважним під час виконання завдань. Після поранення мене врятувало те, що ми працювали у парах із побратимами. Вони змогли мене винести з-під обстрілу до своїх”, – пригадує боєць. 

Десь на позиціях

За останні кілька місяців Андрій переніс близько десяти операцій. Нині триває процес відновлення і реабілітації. Він по-новому вчиться ходити, поступово відновлює рухливість руки. Попри все знаходить сили жартувати і заряджає своїм оптимізмом побратимів. І, звісно, будує плани на найближче майбутнє.

“Отримавши досвід тривалого перебування у шпиталі, я бачу, що саме там можна покращити для перебування військових на лікуванні. Наприклад, дуже не вистачає санітарок. Деколи потрібна елементарна допомога – пляшку води відкрити, яблуко подати. Це дуже прості речі, але коли у палаті всі бійці лежачі після поранень, самотужки справитися неможливо. Щоб не смикати санітарок, бо у них роботи вистачає, добре було б запровадити волонтерські патронатні служби, щоб посилити персонал у плані допомоги. Добре було б залучати таких асистентів, які можуть виконувати мініпрохання чи мінідоручення, – ділиться Андрій своїми мріями. – Я б хотів попрацювати у цьому напрямку, бо вже відчув таку потребу на собі”.

Це може бути ідеєю для волонтерської ініціативи, й Андрій Волик не виключає можливості втілити таку ідею у своєму кіноклубі.

“Я маю великий досвід модерування кіноклубу і давно переконався, що документальне кіно є відправною точкою для змін. Люди приходять в кіноклуб дивитися кіно, обговорювати його – і це стає фундаментом для впровадження змін. Це дуже сенсова штука. Вона про те, що ми можемо зібратися, актуалізувати проблему і разом пошукати її рішення, – запевняє чоловік. – У мене завжди було загострене відчуття справедливості, тому я й прийшов у правозахист. А кіноклуб став пазликом, який на практиці допомагає людям змінювати своє життя. Вони дивляться документальні фільми, знайомляться з новими людьми, обмінюються думками, своїм баченням – і врешті починають діяти. Це цікава ідея для кіноклубу: запровадити волонтерську патронатну службу. Якщо буде можливість, попрацюємо над цим. Зараз про мене стільки людей піклуються! Я б хотів бути такою людиною, яка б організовувала людей для турботи про інших. Хотілося б передавати цей вайб допомоги далі, бо насправді ми усі один від одного залежні”. 

Андрій Волик під час зустрічі у кіноклубі

А поки Андрій  лікується, він шукає можливості знайти застосування для інших своїх талантів. Досвід громадського активіста і медіаменеджера дається взнаки. “Відчуваю, що в мені вже “включається” медійник. Хочу розповідати історії людей, які допомагають іншим. Вони роблять титанічну роботу, але здебільшого залишаються в тіні і про них мало хто знає. Всі ці волонтерські й громадські ініціативи, які невтомно впродовж вже трьох років піклуються про поранених, мають бути відомими у публічному просторі. Про них треба розповідати регулярно – це допоможе й іншим людям включатися в таку допомогу”.

Андрій з болем говорить про волонтерські збори, які все важче закриваються, про втому від війни у цивільного населення і про прояви совкових підходів до бійців у деяких підрозділах. Він вірить, що, аби викорінити ці та інші проблеми, Україні потрібне сильне громадянське суспільство. Зазначає, що, з його досвіду, на війні дуже бракує справді мотивованих людей.

“Якщо є можливість, треба йти служити, – каже Андрій Волик. І додає: – Я розумію, наскільки мені знадобиться цей досвід у цивільному житті. Називати Збройні сили школою життя – надто пафосно, але мені насправді тепер фактично нічого не страшно. Я знаю, що страх можна долати, а найскладніші завдання можна виконати”.

Фото: особистий архів Андрія Волика

Розвиток Мережі DOCU/CLUB фінансується Посольством Швеції в Україні, Національним фондом на підтримку демократії (NED) та Fondation de France. 

Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам та упорядникам/упорядницям цієї публікації і не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори/авторки та упорядники/упорядниці.