Модераторка кіноклубу Docudays UA «Права людини крізь об’єктив» Марія Цип’ящук долучилася до двотижневого волонтерського табору «Інакше», що пройшов на базі психоневрологічного інтернату в Старому Роздолі, де провела виїзні покази. Про враження від табору та чому такі проекти важливі читайте в її блозі.

Нещодавно мені пощастило провести покази кіноклубу в рамках дуже особливого проекту – волонтерського табору «Інакше», який підтримується «Українською Галицькою Фундацією». Узяти участь у таборі мені запропонувала Ніка Попова – волонтерка ініціативи «Тут і Зараз», а також фестивалю Docudays UA, з якою я познайомилася торік, коли проводила кінопокази для учасників східного туру «Тут і Зараз».

Учасники проекту й справді перебували ці два тижні в інакшому, часто невидимому для більшості, світі. Близько десяти волонтерів та волонтерок з усієї України допомагали в хлопчачому психоневрологічному інтернаті, розташованому в Старому Роздолі Львівської області. Упродовж кількох годин щодня вони проводили час із 79-ма утриманцями інтернату та вчилися в досвідчених експертів та експерток від організацій, які працюють із вразливими групами населення. Мені також випала можливість познайомитися із цими прекрасними дітьми та підлітками: ми разом грали в різноманітні ігри, слухали музику або ж просто розмовляли, тримаючись за руки, – адже серед них є й повністю лежачі хлопчики, а є й ті, хто хворіє на аутизм, синдром Дауна та навіть на шизофренію.

Після відвідування інтернату разом з волонтер(к)ами дивилися фільми Docudays UA. Для показу я обрала стрічки «Це моя земля» Тамари Ерде та «Точка відліку» Міхала Щесняка, і вони не залишили глядачів та глядачок байдужими. Особливо бурхлива дискусія виникла навколо другого фільму. Мені особисто другий кінопоказ запам’ятався ще й тому, що на ньому були присутні люди дуже різних вікових категорій: від хлопчика дев’яти років, сина однієї із запрошених експерток, який зізнався, що віднині хоче дивитися лише документальні фільми, підлітків до вже цілком дорослих людей – при цьому всі висловлювалися та дискутували нарівні. Це ще раз доводить, що фільми з колекції DOCU/КЛУБ справді підходять для будь-якої аудиторії, а їх тематика та проблематика зрозуміла навіть дітям.

Я глибоко вражена та захоплююся ідеєю проекту й людьми, які брали в ньому участь, і – звісно ж – хлопцями, яким життя приготувало особливий шлях. Подібні ініціативи дуже потрібні, а сама проблема піклування про дітей та дорослих, які страждають на психоневрологічні захворювання, – вкрай болюча в Україні. У державних установах бракує кадрового персоналу, який міг би займатися з кожною дитиною індивідуально. А ті працівники, які є, дуже швидко вигорають через понаднормовий робочий день та неналежні умови праці. В той час як, наприклад, у Канаді викладачі, які працюють із подібними людьми, кожні десять років мають право на однорічну оплачувану відпустку.

Проте в Україні практично немає нормальних програм так званого «раннього втручання» в розвиток таких дітей, існує багато прогалин у стандартах піклування про них, хоча в сучасному світі є багато новітніх методик, які можна перейняти і які дуже гарно впливають на їх розвиток і життя загалом. Але, на жаль, як показала практика, у випадку нашої країни головним «розвиваючим» інструментом для вихованців подібних інтернатів є телевізор; людей із психоневрологічними й психологічними хворобами тримають разом, хоча для них мають бути зовсім різні умови; і досі використовують гамівні сорочки, хоча вони давно признані такими, що порушують людську гідність і заборонені Європейським судом, нерідко вихованців б’ють...

Кількість проблемних питань невичерпна. І вирішувати їх повинні комплексно. Від поінформування населення до співпраці держави з організаціями громадського сектору, такими як «Інакше», проектами, які справді можуть впливати на ситуацію.

Текст - Марія Цип'ящук

Фото - з офіційної фб-сторінки проекту «Інакше»