Ми продовжуємо серію публікацій переможців конкурсу есе серед школярів 5-11 класів, юних глядачів та глядачок кіноклубів Docudays UA, які функціонують у Криму. Перше місце в групі 9-11 класів розділили одразу три роботи. Есе Владислава Марунченка «Пісні якраз опівдні» (до фільму «Highnoon у Вінті» режисера Дмитра Тяжлова) ми опублікували минулого тижня. На черзі робота до фільму «Кінець світу» Моніки Павлючук – «У кожного свій кінець світу» учениці 10-го класу МКЗУ «Ялтинської середньої школи №2 «Школа майбутнього» Марії Топільської.

«Якщо світ дійде до свого кінця, я зберу свою сім'ю.

З дружиною й дітьми згадаю всі прекрасні моменти нашого життя.

Нехай вони будуть останніми, що я побачу, перш ніж заплющаться мої очі».

 Маурісіо Лісана, Чилі, 21 грудня 2012 року

Документальний фільм польської режисерки Моніки Павлючук «Кінець світу» змінив у чомусь дуже важливому моє ставлення до неігрового кіно. Як майбутня журналістка хочу тепер більше знати про світ простих людей, які живуть у різних куточках Землі. Цього не побачиш у блокбастерах, розкішних фентезі або кримінальних драмах. Напевно, тому й зростає інтерес молоді до неігрових стрічок таких міжнародних фестивалів, як Docudays UA. У кожному фільмі реальне, а не вигадане життя, звичайні люди різного віку, які поруч із нами або далеко від нас.

Разом із городянами мегаполісу, героями фільму «Кінець світу», ми переживаємо тривожну ніч 21 грудня 2012 року в очікуванні Апокаліпсису. Увесь цей час на зв'язку з людьми центр невідкладної допомоги, служби порятунку й радіо «Лодзь».

Фільм починається із загального огляду вечірньої панорами великого міста. Ось око камери вихопило освітлені вікна однієї квартири, а потім другої, третьої. Люди не спали. Здавалося б, усюди – звичне життя, без особливої метушні.

Наступний кадр знайомить нас із ведучим нічного шоу на радіо «Лодзь». У ту ніч працювали ЗМІ по всьому світу. Молодий чоловік пропонує слухачам поговорити про кінець світу.

Камерна атмосфера різко змінюється – і перед нами знову безкрайня панорама міста з тривожними гудками машин. Оператори невідкладної допомоги та служби порятунку ледь встигають відповідати на дзвінки й передавати інформацію.

Випадково це чи ні, але першим, хто телефонує на радіо, є мудрий і добрий старий Кшиштоф. Простими словами він говорить про те, що завжди хвилює людину, а особливо тієї ночі. «Якщо кінець світу розглядати для кожного з нас окремо, то для мене він уже настав, коли я втратив роботу. А якщо кінець світу – це страшний катаклізм, то нехай він буде тихим: мої собаки дуже бояться різких ударів». Виявляється, самотнього старого не так турбує кінець світу, як спокій власних улюбленців.

Мені здається, Кшиштоф висловив, ще одну думку, що була в душі мільйонів людей: «Коли настане кінець світу, нехай це буде початком чогось кращого й хорошого».

Ось швидку допомогу викликає старенька жінка: у її чоловіка діабет, він майже не дихає й мовчить. «Стасику, це я – Данута. Скажи, хто я?» Увесь світ зараз для неї – у коханому чоловікові, решта просто не існує.

На радіо лунає ще один дзвінок від нашого Кшиштофа. Вони розмовляють із ведучим Кобою вже як давні приятелі Старий ставить йому й усім нам філософське запитання: «Кого б ти взяв на рятувальний човен?» Коба відповідає, що не весь світ, адже «погань» не переживе кінця світу. Але Кшиштофа узяв би.

А в службу порятунку телефонує самотня жінка. Їй 84 роки, поруч немає нікого, вона задихається, і нікому придбати ліки. Для неї вже настає кінець світу.

Ці кадри не можуть не хвилювати, бо тут усе по-справжньому, щиро, від душі. Автору фільму не потрібно придумувати події й характери, писати діалоги. Матеріалом стає саме життя.

На лінії служби порятунку несподівано звучить веселий жіночий голос: «Приїжджайте до борделю. Нас із чоловіком виставили звідти». Ось так зустрічають кінець світу «життєрадісні» люди з їхніми безглуздими дзвінками. Чоловік просить вибачення за свою не зовсім тверезу дружину й за створений клопіт.

Роботи й тривоги в ту ніч було справді багато. На величезному моніторі запалюються місця, куди прямує допомога: від вибуху газового балона загорілося приміщення для бездомних, лікарні переповнені, хтось помирає на вулиці від серцевого нападу. Якийсь Петро намагається врятувати свого сусіда, якого знав ще з дитинства.

По всьому місту в автомобілях продовжують слухати радіопрограму Коби. Один немолодий чоловік дає своє уявлення про кінець світу: нема чого боятися, усім людям буде кінець рано чи пізно. Нещодавно в нього на руках раптово померла кохана дружина, а він не був готовий змиритися з її смертю. Це для нього як кінець світу, адже життя втратило сенс.

Правдиві історії тієї грудневої ночі тривають. Коба зі співчуттям і теплом слухає кожного. Серце стискається від слів: «Я дуже самотній, відчуваю це й страждаю від цього. Кінець світу для мене настав з утратою матері. Вона була найважливішою людиною в моєму житті».

Дуже зворушили життєві ситуації з молодими людьми. У ту ніч їхні почуття й емоції були на межі. Молодий чоловік згадує події свого дитинства, коли в 9 років його поставили перед вибором: залишитися з батьком або матір'ю. Упродовж багатьох років він живе із цим почуттям відповідальності за свій вибір.

Вразила доля однієї немолодої жінки. З дитинства вона ненавидить своїх батьків, які після закінчення Другої світової війни стали готуватися до Третьої. Її вчили виживати самій, без батьків, відгороджували від нормального життя, позбавили дитинства, прав дитини на гідне життя. Це було для неї мов кінець світу.

У слухавці раптом лунає життєрадісний голос. Він належить жінці 63 років. Вона каже дивовижні слова: «Я пережила таке, що інші чекають усе життя. Я хочу жити, і кожен мій день – радість. Я хотіла потанцювати. Він підійшов і запросив мене. Ми танцювали всю ніч. Уже протягом трьох місяців телефонує мені вранці й увечері. Це щира любов, проста, не божевільна. Якби в мене були сили, я б з радістю скасувала кінець світу!»

Уважний і дуже людяний Коба заслужив тієї ночі довіру простих людей. Для них найважливішим було те, що він умів вислухати й підтримати кожного, розділити тривоги й біль. Маленька радіорубка об'єднала жителів мегаполісу, стала місцем порятунку від самотності й неспокою. Хіба не в цьому й полягає місія справжнього журналіста?

Наступний дзвінок молодої жінки, яка захворіла на лейкемію під час вагітності, переконує нас у доброті Коби. Пухлина в грудях не давала самостійно дихати. Вона втратила можливість стати матір’ю. І тоді Коба зважився відкрити жінці свою таємницю: у нього така сама небезпечна хвороба. Але зараз головне – вселити надію іншій людині, надати сил: «Тримаю за Вас кулачки. У Вас усе буде добре».

Так, разом із героями фільму й радіоведучим Кобою я не тільки провела ту грудневу ніч, але й багато що усвідомила по-дорослому. Напередодні очікування кінця світу людину хвилює те, чим вона зараз живе: смерть найближчих людей, страх втратити рідних, хвороби, самотність. Людині завжди потрібна підтримка, співчуття, розуміння, любов. Мені здається, саме це стає лейтмотивом у фільмі «Кінець світу».

Старі люди й діти, я впевнена, потребують тепер соціального захисту своїх прав, яких товариство зобов'язане дотримуватися.

Минуло кілька років з тривожного грудневого дня. Багато хто забув про Апокаліпсис, який так і не відбувся. Але те, що було з героями фільму, відкрило для мене справжні цінності життя мільйонів простих людей.

На фото - кадр з фільму «Кінець світу» Моніки Павлючук