Модераторка кіноклубу Docudays UA при Родниківській гімназії в Криму Анжеліна Бондарчук – одна з тих, до кого хочеш потрапити на показ і навіть не сумніваєшся, що там буде відбуватися справжня магія. Ми розпитали Анжеліну про її шлях від мрії бути журналісткою й роботи тамадою до звання заслуженої вчительки Криму. Що надихає людей, які за всіма перепонами сучасної системи освіти зі стогів непотрібних «звітів про звіти» вміють розгледіти в дітях особистостей і «заразити» їх любов’ю, читайте в наступному інтерв’ю з членкинею нашої команди.

Дивовижний світ дитинства

У школі я опинилася випадково! Завжди мріяла стати журналістом, хоча мама була викладачем англійської мови, сестра – директором школи й учителем географії, фактично, можна говорити про династію педагогів. Після закінчення Сімферопольського державного університету імені М. Фрунзе пішла практикуватися в кримську газету «Південний кур’єр», з’їздила в кілька відряджень по Криму та зрозуміла, що це не моє. Мені вдалося отримати роботу в хорошій сільській школі пристоличного району. Дуже скоро виявилося, що діти, мова й література, творчість і дивовижний світ дитинства – це та атмосфера, що сприятлива для мене з усіх поглядів.

Перші роки роботи в школі завжди згадую з теплотою та ностальгією. Хоч це й банально звучить, але тоді все було краще. Жодного разу за 25 років педагогічної діяльності я не пошкодувала про те, що пішла із журналістики.

Так вийшло, що доволі довго підробляла тамадою, проводила весілля, банкети тощо. У цій справі надзвичайно допомогло шкільне гартування: організаторські здібності, вміння створити комфортну атмосферу для спілкування й захопити людей. Залишилося дуже багато приємних спогадів. Однак саме ця вимушена форма діяльності показала мені тоді, що я працюю в чудовому місці – у школі, де в мене є свій красивий кабінет літератури. До нього приходять діти, які люблять мене, спілкування з якими приносить мені величезну радість. І найголовніше – не залежиш від настрою дорослих людей. Професію тамади довелося залишити й повністю зайнятися педагогічною діяльністю. Відтоді я багато чого досягла, отримала безліч нагород, перемогла в республіканському конкурсі «Учитель року – 2012», одержала звання «Заслужений вчитель Автономної Республіки Крим», нагрудні знаки «Почесний знак Автономної Республіки Крим», «Відмінник освіти України», «Василь Сухомлинський», узяла участь у величезній кількості семінарів, публікуюся в науково-методичних журналах.

Однак я переконана, що все це завдяки моїм вихованцям і їхнім батькам. У мене завжди був і є духовний контакт із дітьми. Я завзята театралка – учні теж люблять театр, я пристрасна мандрівниця – діти також не відмовляються йти зі мною в турпоходи. Подорожі та книги – моя пристрасть. Цими захопленнями «заражаю» й дітей. До речі, уже четверте покоління!

«Звіти про звіти, журнали про перевірки журналів»

Про стан сучасної освіти говорити не люблю. Від розмов учителів-практиків нічого не залежить, а чиновники, які обіцяють докорінні зміни, зазвичай далекі від шкільної освіти, та й занадто часто змінюються.

І все-таки... Сьогодні існує катастрофічний розрив між вимогами сучасного суспільства й тим, що робиться в школі. На жаль, ми готуємо дітей не до того, що чекає в реальному житті. Ми майже не вчимо комунікабельності та творчості. Виховуємо за старим звичаєм. А світ вимагає конкурентоспроможних молодих людей з активною громадянською позицією, зі сформованим навиком працювати в команді, потенціалом яскравого лідера, з умінням аргументовано відстоювати власні позиції, вміло використовувати комп’ютерні технології та інновації.

Чому відбувається не так, як ми хочемо? Усе просто, і від цього дуже прикро!

По-перше, більшість педагогів – представники радянської системи освіти. Ця система була хорошою, проте для свого часу. Час зараз сильно змінився, а вчителі мінятися не хочуть. Нові форми й методи роботи вважають недоречними, посилаючись на те, що класичні дають кращі результати. На уроках соло здебільшого виконує учитель, діти – нудьгують або потайки сидять в інтернеті. Жахаюся, коли чую: «Навіщо вчитися комп’ютерної грамотності? Прекрасно обходжуся й без неї?», «Радянська методика – найкраща у світі!», «Скільки я заробляю, щоб напружуватися?». Звісно, відповідати реаліям часу складно. Устигати за мінливим світом ще складніше, це постійна робота над собою, але діти вже багато в чому випереджають нас. На мою думку, ми не маємо морального права калічити їх, виховуючи в тепличних умовах. Інакше – життя зламає, коли зануряться в дійсність.

По-друге, часто кажуть: не ті діти пішли! Неправда! Вони так само розумні й талановиті, креативні та творчі, підприємливі й незвичайні, галасливі та пустотливі, як і сто років тому. Якщо, звісно, поруч з ними розумний наставник. Але в школі все менше справжніх професіоналів та більше випадкових людей, які з’явилися на певний період і переховуються в блакитній далині, коли з’ясовують, що тут не можна заробити. Є, звісно, талановита молодь, але при першій же нагоді знаходить місце в хорошій компанії і йде. Багато моїх обдарованих випускників, які володіють методикою викладання свого предмета, обирали не школу. Іноді з гіркотою жартую: блакитнооку внучку, якщо коли-небудь матиму, нікому буде віддати. Одним словом, хоч як це банально звучить, проте людський фактор визначає все!

І найголовніша, на мою думку, причина – бюрократія. Володимир Володимирович Маяковський, мій улюблений поет початку ХХ століття, у своїх сатиричних віршах обурювався на чиновницький бюрократизм. Думаю, жахнувся б, якби побачив, скільки звітності з’явилося в школі. Головне – папір. Звіти про звіти, журнали про перевірки журналів, безкінечні інструкції про інструкції й т.д. За горами документів не видно дітей. Ніколи вчителям радіти успіхам своїх вихованців і шукати причини їхніх невдач! Звіти забирають багато часу, і люди воліють іти зі школи. І засуджувати їх за це не можна! Сама із завмиранням серця рахую, скільки залишилося до пенсії.

Якби в мене з’явилася можливість щось змінити в школі, я, по-перше, звільнила б учителів від паперотворчості. Не можна вимагати від людей високої віддачі й креативного підходу, крадучи в них час на самоосвіту, методичні ідеї та, зрештою, на особисте життя. Не слід забувати й про матеріально-технічну базу. Які можуть бути претензії до педагога щодо комп’ютерної безграмотності, якщо найчастіше кабінети в школах не обладнені навіть сучасними магнітофонами й телевізорами, а що вже казати про інтерактивні дошки? І найголовніше – не може бути однакова зарплата для всіх. Знаю, що це важко зрозуміти. Але обурююся дуже щиро. Не можна платити так само вчителю, який повністю віддається роботі, і вчителю, який працює від дзвінка до дзвінка. Кажу й сама розумію, що систему просто так змінити неможливо, хіба що за допомогою революційної ситуації.

«Фільми достукалися до серденьок моїх вихованців»

Одна з найбільш важливих і щасливих зустрічей у моєму житті – зустріч з Оленою Куценко. Коли три роки тому побачила Олену Вільєнівну, з’явилося відчуття невтримного захоплення цією прекрасною людиною. Вона заразила мене кіноклубним проектом. І тепер розумію, що цей проект став частиною мене і моїх любих дітей та батьків. Відверто кажучи, тепер не розумію, як я раніше жила й працювала без такої цікавої форми роботи. Кіноклуб якнайкраще підходить до інноваційних проектів, що мають право міцно оселитися в загальноосвітніх школах.

Багато модераторів мережі кіноклубів – справжні професіонали, творчі, креативні, молоді, я багато чому вчуся в них і захоплююся ентузіазмом. Буває так, що фільм показую кілька разів різним дітям, здається, уже все випробувано й методика відпрацьована. А потім колега викладає в нашій фб-групі для модераторів свій матеріал, і я думаю: ну, чому я до цього не прийшла?

Формат передбачає дуже комфортну атмосферу на зустрічах, і дитина без настанов й констатації фактів сама усвідомлює важливі життєві цінності. Яскраві висловлювання, гарячі диспути стають основою для створення приголомшливих творчих робіт (рецензій та есе) для конкурсу «По той бік екрану». Сьогодні побачила підсумкові протоколи, 12 моїх дітлахів зайняли призові місця. І це можна також назвати нашою перемогою, як і багато інших досягнень.

Результати нашої діяльності отримали високу оцінку в Криму, зокрема були відзначені міністром освіти Республіки Крим. У 2015 році я стала переможницею Всеросійського конкурсу з грошовим заохоченням кращих учителів Республіки Крим. У 2016 році перемогла у Всеросійському конкурсі в галузі педагогіки. Цей проект увійшов до 186 кращих проектів російських шкіл конкурсу «Учительська газета» у 2016 році.

Мої діти люблять кінопокази, із цікавістю обговорюють фільми та радують мене відвертістю. За моїми спостереженнями, учням більше подобаються фільми, де головні герої – їхні ровесники або трохи старші. І це можна зрозуміти. Завжди легко уявити себе на місці такого героя. Тому що світ його переживань близький і зрозумілий. Такі фільми, як «Азбука», «Важкий», «Пощо маловірна», «Лізо, ходи додому!», «Кожному ковбою потрібен свій кінь», «Гніздо», «Проголосуйте за мене, будь ласка!» можна показувати й без ґрунтовної попередньої підготовки, спираючись на особистий життєвий досвід учнів.

Торік приголомшлива картина «Пощо маловірна» вразила моїх семикласників. Вийшло жваве обговорення, яке переросло в аналіз ситуації в класі. Адже саме торік до нас попросилася дівчинка з інвалідністю, до того ж попросилася з іншого класу, де нікому не була потрібна. Їй складно пересуватися, але вона наполягла на тому, щоб займатися в школі в окремому кабінеті. Так ось за рік мої любі діти силою своєї дружби й уваги перетворили дівчинку в повноцінного члена учнівського колективу. У фільмі «особлива» дитина живе із чудовою матір’ю, але позбавлена друзів. А ми пишаємося тим, що наша дівчинка бере активну участь у роботі кіноклубу, подорожує з нами по Криму та оточена справжньою дружбою. Я щаслива, адже це найкраще підтвердження того, що я і фільми достукалися до серденьок моїх вихованців. Мої малюки дивляться й ті фільми, що їм складно зрозуміти з огляду на вік. Тоді більше доводиться пояснювати. «Точка відліку» та «Готель 22», скажімо, – картини серйозні й філософські, для їх усвідомлення потрібен життєвий багаж. Але все одно показую. Це життя дорослих, а діти скоро виростуть.

«Точка відліку» глибоко вразила мене. Часто подумки повертаюся до нього. Філософська картина, що змушує хвилюватися. За долями двох героїнь – ціле людство зі своїми помилками й падіннями, гріхами та злетами, вдалими й зламаними долями. Щось у цьому фільмі з Достоєвського. Ми всі несемо відповідальність за те, що відбувається у світі. Одинадцятикласники назвали його фільмом-попередженням. Спочатку не зрозуміла ходу їхніх думок, а тепер погоджуюся. Сучасні підлітки повинні знати, до чого може призвести бажана свобода і як важко доведеться за неї платити.

Загалом, я затята прихильниця медіаосвіти в школах. Без неї не можна виховати повноцінну особистість, відповідну сучасним вимогам. Така освіта має величезний спектр можливостей для розвитку критичного мислення дитини й формування її життєвої позиції. Окрім того, вона дає можливість навчити дітей розбиратися в шаленому потоці інформації, який сьогодні звалюється на наші голови зі ЗМІ. А це означає, що ми готуємо такого випускника, свідомістю якого буде важко маніпулювати. Радісно зазначити, що під керівництвом Олени Вільєнівни, справжнього вождя медіаосвіти в Криму, розпочали медіаосвіту педагогів. І я перша побігла на курси, які вона проводить у ДБУ РК «Кримський кіномедіацентр». У період, що залишився до пенсії, буду продовжувати організовувати зустрічі кіноклубу. Планую працювати з малюками. У травні вперше провели із семикласниками кіноклуб у малюків 3-го класу. Усі були в захваті. Мої – оскільки самі проводили, малюки – бо такого ще не бачили. Гралися із задоволенням, плакали, коли ми йшли. Планую частіше збирати сімейні кіноклуби. Але це не так легко. Батьки – дуже важка публіка!

Підготувала Тетяна Мала