Останній місяць літа запам’ятався нам показами фільмів з кіноклубної колекції в рамках волонтерського проекту «Тут і зараз». Дві команди волонтерів одночасно вирушили в тури на Схід і Захід нашої країни та відвідали по три села. Там вони оновили бібліотеку, відновити занедбаний пляж, відремонтували літній театр… і, звісно ж, разом із місцевими жителями дивилися й обговорювали документальне кіно.

Про свої враження від участі в проекті розказують модераторки Docudays UA Марія Цип’ящук,Тетяна Карпів та Анастасія Чорній. Про ночівлю серед бібліотечної класики та на сцені сільської школи, людей-скарбів, кіно в спальниках просто неба, про те, що кожен із нас може зробити тут і зараз читайте в новому блозі.  

 

Марія Цип'ящук, модераторка кіноклубу Docudays UA «Права людини крізь обʼєктив» (Рівне)

 

Знаєте, бувають у житті такі періоди, коли здається, що саме для цього ти й народився та живеш. От саме такими були вісім днів, які мені довелося провести в родині «Тут і зараз».

У цьому проекті, як дуже гарно висловилася одна з його організаторок та моя подруга Таня Луц, кожен учасник був людиною-скарбом. За тиждень часу, який ми провели разом, усі, навіть кошеня, яке ми підібрали в м. Ізюм, стали невід’ємною частинкою єдиного організму, проявивши свою індивідуальність. Такої дружності та синергії я не відчувала дуже давно, а можливо, і взагалі ніколи.

 

Чотири-п’ять годин сну на підлозі в спальнику, максимум 5 хвилин для душу, цілий день роботи, мільйон жартів, «вегетаріанське гетто», «котування», душевні кола довіри, романтично-ліричний вечір поезії при свічках, зорепад, який ми споглядали, лежачи на землі, за кілька годин до від’їзду… Це лише маленька частинка того, що зрозуміле тільки нам – 24-м учасникам, двом неймовірним водіям і кошеняті Ізюму з Ізюма.

 

Але важливо також розповісти й про те, як учасники та учасниці проекту разом із місцевими мешканцями з різних селищ Донецької, Луганської та Харківської областей переглядали та обговорювали документальні фільми про права людини і яким цінним був для мене цей досвід.

Отож, після 14 годин дороги, кількох блокпостів та інших пригод ми дісталися селища Білокуракіне, що в Луганській області. Це містечко відразу вразило мене неймовірною чистотою та доглянутістю, яку рідко де зустрінеш. Саме в Білокуракиному наша команда відновлювала літній театр, що місцеві ніжно називають «клітка», адже він оточений металевим ґратованим парканом (який я, до речі, і фарбувала). І другого вечора для перегляду одного з моїх найулюбленіших фільмів «Лізо, ходи додому» в «залі» просто неба зібралося понад 50 людей. Попри те, що ми довго не могли налаштувати техніку, а на людину, яка висловлювалася, доводилося світити ручним ліхтариком, аби її побачити, попри те, що вже було пізно та всі були стомлені, – цей кінопоказ був одним із найвдаліших, що я коли-небудь проводила. Я була приголомшена глибиною та змістовністю думок, які висловлювали місцеві підлітки-школярі й навіть зовсім маленькі, віком 8-10 років. Як і в проекті «Інакше», де я працювала з аудиторією, у якій були й діти, і дорослі, під час кінопоказу в Білокуракіному серед глядачів так само були дуже різні учасники, але дискутували вони між собою нарівні. Після завершення фільму до екрана підбігла маленька дівчинка – здається, її звати Оля – і почала витанцьовувати. А наші волонтери та волонтерки згадували про цей фільм щодня. Білокуракинцям настільки сподобалося дивитися документальне кіно, що вони відразу виявили ініціативу відкрити власний кіноклуб.

 

 

Далі шлях лежав до Щербинівки Донецької області. Складно передати наші відчуття, адже в містечку, розташованому в 6–7 кілометрах від війни, люди не забувають, що таке українська пісня, цінують і оберігають українську історію та культуру. Нас зустріли кілька десятків місцевих жителів та фольклорний жіночий квартет. Тут ми дивилися фільми «Готель 22», що за відгуками особливо сподобався, і «Ґабріель повідомляє з чемпіонату світу» та провели міні-тренінг з прав людини для учасників та учасниць проекту.

 

Наступного дня мені випала незапланована нагода попрацювати з місцевими підлітками та дітками, з якимими знову подивилися фільм «Ґабріель повідомляє з чемпіонату світу». Цей бонусний кінопоказ показав, з якими проблемами стикаються дітлахи та дорослі у своєму містечку. На позитивних прикладах громадських практик, які показуються у фільмі, активні діти Щербинівки ділилися власними ідеями того, щоб вони хотіли зробити у своєму селищі. А ще було дуже цікаво почути їхнє розуміння своїх прав. Я вкотре переконалася, що діти інтуїтивно відчувають та знають, які права їм гарантує міжнародна спільнота та наша держава. Але вони не завжди можуть дібрати правильні слова, щоб пояснити свої думки. Саме тому важливо говорити з ними про їхні права, дискутувати, чути їх.

 

 

Завершальним для нашого туру було затишне містечко Шевченкове в Харківській області, у якому найвідоміший український поет чомусь жодного разу не побував. Для останнього кінопоказу ми вибрали фільм «Рожеві Сарі» як приклад того, якою жорстокою може бути ґендерна дискримінація і як можна об’єднувати зусилля, щоб протистояти пригнобленню й захищати свої права. Мені дуже запам’яталася фраза однієї з учасниць – пані Любові: «Ми ще дуже добре живемо…» Ця фраза ілюструє важливий ефект документального кіно. Зазвичай люди схильні зациклюватися на власних проблемах і поступово починають уважати, що гірше, ніж у них, ніде немає. Але коли ми бачимо реальні історії реальних людей, то подібні стереотипи починають рушитися, як очеретяні халупи під час бурі. Цією бурею є емоції, які глядачі відчувають протягом перегляду.

 

Тетяна Карпів, модераторка кіноклубу Docudays UA при ВОГО «Волинський прес-клуб» (Луцьк)

 

Що можна зробити ТУТ І ЗАРАЗ? Можна відчути життя нeвeликого селища, посмакувати його шарм, закохатися в його активних людей і захотіти повторити їхні успіхи в себе вдома. ТУТ І ЗАРАЗ можна захоплюватися розповідями місцевого священика про соціальні проекти. Розвінчати свої ілюзії про те, що духівники тільки й здатні на проповіді. Зрозуміти, що є такі священики, як у Голобах, які самі реалізовують соціальні проекти та навчають цьому інших. Насправді, усе селище Голоби стало для мене приємним відкриттям: охайні вулички, привітні мешканці, серед яких особливою гостинністю виділяється проектна менеджерка (уявляєте, у невеличкому селищі на Волині є своя проектна менеджерка!). Тут люди не концентруються на минулому – «як було добре за тих чи інших», не чекають, коли хтось «приїде та зробить», вони рухаються вперед.

 

 

ТУТ І ЗАРАЗ можна пeрeтворити читальний зал сільської бібліотeки в комфортний простір для роботи та відпочинку. І в ній же заночувати серед книг. Романтика, правда ж?

ТУТ І ЗАРАЗ можна відновити занедбаний міський пляж, прикрасити його новими деталями, підфарбувати старе та, зрештою, зібрати сміття. Це ми робили в Ходореві – місті зі своєю історією на Львівщині, яке ніби заховалося від Львова за кільканадцятьма шляхами.

ТУТ І ЗАРАЗ можна разом із місцевими організувати публіку в місцевому парку та подивитися фільм про насильство в сім’ї, щоб поговорити про те, що «хати скраю» немає, як немає і «чужого сміття» в момент, коли порушуються права людини. Адже якщо зараз «б’ють не мене» – не означає, що завтра цього не зроблять зі мною.

 

Цей проект показав мені, як можна по-іншому організувати громаду. Звісно, одразу може й не бути ефекту, адже зазвичай ми не любимо, коли хтось приїжджає на наше «подвір’я» й наводить там «лад». Однак маю надію, що той «лад», який ми «навели», стане хоча б маленькою сигналізацією для решти – вживати дієслова активного стану, прагнути розвитку та розвивати свої громади.

 

 

Анастасія Чорній, модераторка тернопільського кіноклубу Docudays UA «MOV!E ON» при «Молодіжному центрі розвитку «МІСТ» (Тернопіль)

Люблю музику Й. С. Баха. Він справді вигадав неймовірні сценарії у своїх творах. Моє життя схоже на музику, а проекти – на відомі триголосні інвенції або прелюдії й фуги. «Тут і зараз» для мене став саме такою інвенцією, і почалася вона одразу з кульмінації.

Була лише коротка прелюдія у два такти про те, що таке проект «Тут і зараз» і що потрібно буде модерувати показ фільму з кіноклубної колекції Docudays UA «Це моя Земля» в селі Бодаки, останньому в західній частині туру. 

Приєднатися до команди на останні два дні проекту звучало надто просто, відповідально та загадково водночас. І зовсім не тому, що мало досвіду чи нова аудиторія, а через те, що протягом попередніх 4–5 днів команда вже стала сім’єю з певним розподілом ролей і своїми жартами. Але з моменту першого взаємного «привіт» усі побоювання стали недолугими думками.

 

Для мене фільми Docudays UA – це не лише фільми про права людини. Найбільше мені подобається в кіноклубних показах мотивація аудиторії до обговорення, готовність до викликів, суперечок, пошук рішень. Уявляєте, як приємно було дізнатися, що попередні покази фільмів «Лізо, ходи додому» та «Ґабріель повідомляє з чемпіонату світу» настільки захопили учасників, що до показу наступного фільму – «Це моя земля» –я всіляко намагалася зберегти інтригу щодо його теми. І це неймовірні відчуття як для модераторки чути наступного дня із самого ранку все ще пожвавлене обговорення переглянутої кінострічки.

 

 

Але, окрім чергового кінодосвіду, я отримала багато нових навичок і вражень. Тепер я вмію шкурити та фарбувати палети та огорожу, білити бардюри, очищувати всю себе від фарби спочатку розчинником, а потім позбавлятися від масляних залишків місцевим ґрунтом. За два дні участі в проекті я встигла побувати в прекрасному Вишнівецькому палаці; поспати на сцені місцевої школи; подивитися фільм про права людини в спальному мішку; навчитися робити масаж одне одному в колі й при цьому дотримуватися умов челенджу від східного туру – мовчати 5 хвилин. Ми навіть танцювали ритуальні танці, коли дощ за 2 хвилини повністю змив усю нашу роботу.

 

Хочу зберегти в пам'яті прекрасне с. Бодаки, розташоване за 40 хвилин від Тернополя, про яке жодного разу й не чула. Місцевий староста своїми силами шукає можливості не лише покращити стан села, але й мотивувати молодь до роботи. «Найважливіше, що ви могли зробити – запалити очі цих дітей і пробудити бажання власними руками щось змінювати», – дякував він нам.

 

Я чесно можу сказати, що проект дав змогу відчути атмосферу величезної сім'ї з родинним духом, бджолиною працьовитістю й братерською згуртованістю та зібраністю. «Тут і зараз» – це шквал неповторностей, які я навряд чи зможу забути!

Дякую команді Docudays UA, що довірили та подарували можливість долучитися до такого проекту.

 

 

Фото надані проектом «Тут і зараз»

Всi новини