Для більшості з нас це звучить як сюжет антиутопії, але для тисяч українців із ментальними порушеннями або інвалідністю – це повсякденна реальність у стінах закритих інтернатів. З точки зору дотримання прав людини, такі великі пострадянські установи часто визнаються місцями несвободи, оскільки люди там повністю позбавлені можливості самостійно керувати своїм життям.

Державна стратегія деінституціалізації вимагає поступового закриття цих ізольованих закладів. Але що робити людям, які потребують постійної допомоги? Альтернатива існує – це соціальна послуга підтриманого проживання, яку ще в 2022 році офіційно включили до переліку базових соціальних послуг в Україні. Проте на практиці про неї мало хто знає, а територіальні громади абсолютно не готові її реалізовувати.

Щоб зрушити ситуацію з мертвої точки, ужгородський кіноклуб документального кіно Docudays UA при ГО «Центр культурних ініціатив “Фортеця Унг”» ініціював адвокаційний проєкт «Впровадь підтримане проживання у своїй громаді. Запровадження соціальної послуги підтриманого проживання для людей з інвалідністю та ВПО в громадах Закарпаття». Модераторка кіноклубу Лариса Шувалова переконана, що така громадська ініціатива вчить громаду бути людяною.

Ідея цього проєкту народилася зі щирого людського страху та любові. Лариса Шувалова вже кілька років співпрацює з благодійним фондом «Карітас Ужгород» та товариством захисту осіб з інвалідністю «Надія» в Ужгороді. Ці організації створені батьками, які виховують дітей з ментальними порушеннями.

«Цих батьків дуже турбує майбутнє їхніх дітей. Як вони будуть жити, коли батьків не стане? Тому батьки хотіли би створити будинок, де б їхні вже дорослі діти могли жити з підтримкою від громади», – розповідає Лариса.

В Європі практика підтриманого проживання є звичною і поширеною, Україна робить лише перші кроки у цьому напрямі. На Закарпатті вже є приклад, коли завдяки допомозі іноземних спонсорів та релігійних громад почали перебудовувати колишній парафіяльний будинок під такі потреби. Проте громадські зусилля – це лише крапля в морі. Послуга має працювати на системному, державному рівні. А ключова роль у впровадженні послуги підтриманого проживання належить саме громадам.

Що ж таке підтримане проживання за державним стандартом? Воно передбачає, що людина з інвалідністю або людина старшого віку мешкає в невеликому будинку, розрахованому всього на 6–8 осіб, або у власному житлі. Головне – до неї прикріплюється соціальний працівник, який виконує роль асистента. Це комплексна допомога, де задіяні не лише соціальні служби, а й медики, психологи та юристи. Людина живе у громаді, ходить до крамниці, має свій простір, але отримує необхідний супровід і підтримку.

Головний парадокс, із яким зіткнулася команда проєкту під час втілення, – це «невидимість» потенційних клієнтів. Чиновники в департаментах часто розводять руками і кажуть: «До нас не зверталися за такою послугою».

Але реальність зовсім інша. Люди просто не поінформовані. Вони не знають, що мають законне право вимагати такий супровід від міста. Лише серед підопічних ужгородського «Карітасу» та громадської організації «Надія», з якими співпрацює команда адвокаційного проєкту, є понад 30 дорослих людей із ментальними порушеннями, які вже зараз потребують підтриманого проживання. А їхня реальна кількість у межах області – значно більша, адже послуга розрахована також і на самотніх людей похилого віку, які потребують ширшого догляду, ніж просто доставка продуктів до дверей.

Чому ж громади блокують цей процес? На словах та під час круглих столів у Мукачеві та Ужгороді, проведених в межах проєкту «Впровадь підтримане проживання у своїй громаді», представники соцзахисту декларували повну готовність розвивати послугу підтриманого проживання. Але на практиці все впирається в матеріальні витрати та брак кадрів. Як зазначає Лариса Шувалова, громадам легше перекладати бруківку, ніж інвестувати у комплексну соціальну послугу, яка вимагає координації департаментів медицини, освіти, культури та соціального захисту.

Державний стандарт також передбачає надання цієї послуги людям безпосередньо вдома, без жодних переселень. Проте державні структури цього варіанту просто «не бачать». На все Закарпаття послугу підтриманого проживання отримує 21особа, у той час як в інтернатах живе 1700 людей. В Ужгородській громаді існує єдиний реальний приклад: наприкінці 2025 року одна з громадських організацій міста за підтримки міжнародних донорів створила будинок підтриманого проживання на 8 осіб. Але цього катастрофічно мало.

Для того щоб пробити стіну мовчання, Лариса Шувалова використовує потужний інструмент – документальне кіно про права людини з колекції Мережі кіноклубів DOCU/CLUB. Кіноклуб Docudays UA при ГО «Центр культурних ініціатив “Фортеця Унг”» став тим майданчиком, де за одним столом вдалося зібрати чиновників обласного та ужгородського і мукачевського міських департаментів соціального захисту, керівників громадських організацій та самих людей з інвалідністю.

Модераторка розповідає, що перегляд фільму «Карла і Нордал» норвезької режисерки Елізабет Аспелін щоразу викликав бурхливі дискусії, адже він піднімає питання гідності. А онлайн-показ стрічки «У кутку» режисера Дмитра Тяжлова став для глядачів уроком із захисту власних прав.

«Цей фільм безпосередньо не стосується соціальної політики, але він допомагає пояснити, як працюють звернення громадян до влади. Ми говорили про те, що люди мають знати свої права, можуть звертатися до влади у випадку їх порушення, і вчилися робити це так, щоб отримати відповіді на свої звернення», – зазначає Лариса Шувалова.

Такі обговорення документальних фільмів в межах адвокаційного проєкту вже дали перші практичні результати. На одній із зустрічей про послугу підтриманого проживання дізналася глядачка, яка є внутрішньо переміщеною особою (ВПО) і наразі отримує лише звичайний догляд вдома. Тепер команда проєкту допомагає їй юридично оформити офіційне звернення до департаменту соціального захисту Ужгорода.

«Це буде наша перша пілотна спроба допомогти людині отримати послугу підтриманого проживання. Сподіваюся, вона стане успішною», – ділиться планами модераторка.

Аналізуючи результати проведених опитувань мешканців громади та круглих столів з представниками різних органів влади, команда адвокаційного проєкту підготувала та надіслала офіційне звернення до місцевої влади. Головна вимога – розробка та прийняття чіткої міської програми розвитку послуги підтриманого проживання. Без цього документу, де прописано фінансування та зони відповідальності кожної структури, стратегічний розвиток послуги неможливий. Паралельно команда розробила та поширює інформаційні буклети, аби подолати інформаційний вакуум серед населення.

Адвокаційний шлях на Закарпатті лише починається, і Лариса Шувалова визнає, що попереду багато роботи, адже система чинить спротив і реагує повільно. Проте цей досвід є важливим. Першим прокладати шлях завжди важко. Але якщо не робити нічого – люди в кріслах колісних та з ментальними порушеннями, самотні люди старшого віку так і залишаться замкненими у чотирьох стінах інтернатів чи власних квартир. Проєкт «Впровадь підтримане проживання у своїй громаді» наголошує: право на гідне та вільне життя варте того, щоб за нього боротися.

Чільне фото: Круглий стіл на тему «Підтримане проживання — крок до незалежного життя і соціальної інтеграції»

Проєкт впроваджується завдяки підтримці Мережі DOCU/CLUB, що фінансується Посольством Швеції в Україні, Fondation de France та Німецьким фондом Маршалла Сполучених Штатів Америки.
 
Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам та упорядникам/упорядницям цієї публікації і не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори/авторки та упорядники/упорядниці.