Постійний досвід роботи з дітьми та підлітками показав нам, що для відчуття чужого болю та радості, уміння ставити запитання та пізнавати щось нове про себе та світ вік не має значення. Але важливо починати такі процеси якомога раніше.

Так, нещодавно серед школярів 5-11 класів, юних глядачів та глядачок кіноклубів Docudays UA, що працюють у Криму, був проведений конкурс есе про фільми, які вони побачили в рамках цьогорічного Мандрівного фестивалю. Ми вкотре переконалися, що насправді дітям подобається те саме кіно, що й дорослим. І у своїх роздумах про побачене вони перевершили всі наші сподівання. Тому ми розпочинаємо серію публікацій есе-переможців.

Отже, перше місце в групі 9-11 класів посів учень 9-го класу МКЗУ «Ялтинської середньої школи №2 «Школа майбутнього» Владислав Марунченко з есе «Пісні якраз опівдні» до фільму «Highnoon* у Вінті» режисера Дмитра Тяжлова.

Щодень у різних куточках землі відбуваються події, які активно обговорюються на телевізійних ток-шоу, телемостах, у новинах. Громадяни мегаполісів не розлучаються зі свіжими газетами навіть у метро й транспорті, а преса продається майже на кожному кроці. Засоби масової інформації сьогодні й справді керують нашим життям.

Фільм Дмитра Тяжлова «Highnoon у Вінті» змусив задуматися, чим живуть люди в невеликих містах, таких, як наша Ялта, що їх хвилює найбільше, що турбує.

У швейцарському місті Вінтертурі, з мальовничою природою, затишними й красивими будинками, життя здається тихим, спокійним і розміреним. Кожен займається своєю звичайною справою – і все перед очима. Місцеві коти поважно й неквапливо розгулюють по дорозі. Думаю, тут не кожен встигає, а іноді й прагне вчасно дізнатися про глобальні новини. Тут особливий світ зі своїми інтересами й оцінками. Ми змогли побачити його й зрозуміти завдяки Ендрю Філіпу Вольфенсбергеру – ведучому на громадському радіо Вінтертура.

Його програма виходить в ефір уже шість років і користується великою популярністю в місцевих жителів. Весь її секрет у тому, що Ендрю, відбираючи листи з місцевих газет, не читає їх, а складає до них музику. Так щотижня в нього народжується нова пісня. «Усе сталося за потребою. У ранковому шоу ти переглядаєш пресу. Газети виходять пізно. І читати їх не моя справа. А деякі заголовки абсурдні. Я вирішив узяти гітару й переробляти листи на імпровізовані пісні».

Ось він тримає в руках один із «найсмішніших» листів із назвою «Збереження природи на практиці» від Ренати, перекладене на пісню. Вона запитує в себе: «Чи змогла б я законно вбити сусідського кота?» І продовжує: «У нашому саду в центрі міста я знаходжу поранену сороку, і не один раз. У ветеринарному центрі мені кажуть, що армії котів створюють великі проблеми». Ведучий згоден, що такі проблеми є і в нього, і у інших городян. Але існують закони природи: одні їдять, інших з'їдають.

А ось інша тема, що дуже хвилює багатьох людей: вибори до Національної ради. Від міста на це місце претендує депутат Барбара Маєр. У пісні «Привіт тобі, Барбаро» Ендрю дуже емоційно висловлює нелюбов до неї городян. Вона мати двох дітей, ходить до церкви, хоча, як і її колеги, далека від ідеалу. Головне для неї – кар'єра й особисті інтереси. Проблемами та правами простих людей вона не переймається. Ось чому й на підтримку Барбарі не варто розраховувати.

Слухаючи цю пісню, дивуєшся, як деякі депутати схожі одне на одного: у великих та маленьких містах, у різних країнах. Це зовсім не залежить від їхньої національності.

З огляду на листи, у місті багато різних проблем. Їх не готові вислуховувати місцеві депутати. Однак Ендрю пишається тим, що разом із дружньою командою готовий почути кожного. Будь-хто із жителів має можливість вийти в ефір під час програми.

У багатьох будинках, я впевнений, слухають і звернення городян, і, звісно ж, пісню тижня від Ендрю. Напевно, йому це вдається тому, що люди вкладають сюди всю душу й серце. Вони сподіваються, що їх почують, підтримають.

Ось звучить пісня за листом емоційного молодого чоловіка. Він обурений тим, що місцевий театр сьогодні не такий, як раніше: на сцені «кричать і плюються». А місто продовжує виділяти гроші на таке «мистецтво».

Як схожа й інша проблема на ті, що дратують нас. Ендрю «виконує» не менш емоційний лист іншого жителя. Настирлива реклама просто заполонила не тільки екрани телевізорів, а й місто. Вона всюди, навіть на вікнах громадського транспорту. Це заважає пасажиру бачити рідні місця, людей, світ. Так і чекає він на зупинці «свого» автобуса, щоб не їхати «наосліп», без задоволення й радості.

А ось і нова пісенька Ендрю: «Ха-ха-ха, Барбара! Мені не слід святкувати власний програш. Зараз це моя єдина радість. Ти не йдеш до Національної ради. Тебе ніхто не любить, пора змінити професію!» Думаю, було б чудово, якби побажання виборців іноді збувалися!

Один з останніх листів Ендрю з іронією називає «витонченим». Цей лист завершує наші уявлення про швейцарську ідентичність. Перед нами – людина, яка вважає себе «справжнім швейцарцем». Хто ж він? Автор листа сам і відповідає: «Я не емігрант, не єврей, не гей, не мусульманин, не безробітний, не інвалід, ніколи не отримував соціальну допомогу. Я – швейцарець із найбільшої меншини, яке тане на очах. І ми єдині, хто не має лобі в парламенті, тоді як права обмежують, а податки зростають».

Наш мудрий Ендрю називає це «фантастичною лірикою», а не листом. Справді, у всій Європі через складнощі в економіці, політиці, міграційні кризи переглядаються конституційні права громадян у напрямку їх обмеження. І податки постійно збільшуються. Це неправильно й не повинно стати нормою для нашої цивілізації, що розвивається.

Проте чи можна погодитися з думкою автора листа, що Швейцарія як країна призначена тільки для етнічно «чистих» швейцарців, отже, Англія – для англійців, Естонія – для естонців, Україна – для українців? Звісно, ні. Мені здається, що міграція народів – це історично сформований природний процес. І громадяни країни мають у ній рівні права незалежно від своєї національності.

Завдяки фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA ми подивилися багато цікавих авторських фільмів. Один із них – про чудового радіоведучого Ендрю Вольфенсбергера. Вважаю, що в невеликих містах саме такі передачі завжди викликатимуть жвавий відгук у слухачів або глядачів, реально підтримають їхні права та потреби.

Але якщо придивимося уважніше, ті самі проблеми хвилюють і жителів мегаполісів, неважливо, швейцарці це або англійці, росіяни, українці чи німці. Тільки ось упевненість у «самодостатності» нації, етнічній чистоті вже не може стати гарантією її окремого процвітання.

* Назва радіо-шоу, англійською це слово означає найбільш творчий та продуктивний період

На фото - кадр з фільму «Highnoon* у Вінті» Дмитра Тяжлова