Зараз ведеться підготовка нової колекції кіноклубів і ви безпосередньо берете участь у процесі. Розкажіть, за яким критерієм ви рекомендували фільми до колекції?

Загалом, я вважаю, що будь-який фільм, який є на фестивалі, можна включати в колекцію. Звісно, нас цікавлять фільми, через які можна порушувати проблеми, пов’язані з пенітенціарною діяльністю. Наприклад, у кіноклубній колекції є фільм «Нове життя Ґоґіти». Він розповідає про дуже актуальну проблему, яка існує в установах, думаю, усього пострадянського простору. Події у фільмі розгортаються в Грузії: засуджений, який щойно звільнився, знайомиться із жінкою через Інтернет. Такий сценарій доволі поширений серед засуджених, а стосунки в ньому часто мають маніпулятивний характер. Однак цей фільм, принаймні у кадрі, закінчується хепі-ендом,– весіллям. Як на мене, «Нове життя Ґоґіти» дуже хороша стрічка для розвитку дискусії як із персоналом, так і з засудженими. Але, звісно, обмежуватися тільки тюремною тематикою – неправильно. Ми також прагнемо проводити покази на теми екології, дотримання основоположних прав людини, демократії, протидії жорстокості та свавіллю.

Другий день ІІІ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ «Документальне кіно як інструмент медіапросвіти з прав людини» на Docudays UA 2018

Підкажіть, чи існує статистика, процент людей, які виходять з в’язниці, повертається туди знову?

Чіткої статистики немає, але ситуація говорить, що десь 80–90%. На Заході, у Норвегії – в одній з країн з найпрогресивнішою пенітенціарною системою й політикою у світі – 25%.

У чому полягає їхній підхід у загальних рисах?

Робота з людиною, у якої виникають проблеми із законом, на всіх рівнях. Не можна розраховувати тільки на пенітенціарну установу щодо питання неповернення людини в злочинне життя. Це загальна проблема суспільства, починаючи з дитячого садка й закінчуючи безпосередньо тією самою тюрмою. І, найголовніше, обов'язково мусить бути постпенітенціарна опіка. Україна зараз робить кроки в цьому напрямку.

Розкажіть, як виглядає постпенітенціарна опіка?

Повинна бути система органів, які займаються виконанням покарань і водночас здійснюють опіку над засудженими, які мають звільнитися. Тобто не тільки контролюють, а й допомагають, консультують, підтримують, супроводжують. Ця система пробації має всіляко сприяти тому, щоб людина, яка вийшла з тюрми, мала б, де жити, була зайнятою, налагодила свої соціальні зв’язки тощо. Чому в нас відсоток рецидивів високий? Часто людина звільняється: квартири не має або забрали, або пропила чи програла, на роботу влаштуватися важко, до цього додаються проблеми з алкоголем чи наркотиками. Родичі не приймають, людина нікому не потрібна, оскільки весь соціальний капітал втрачено за роки несвободи. Схожа ситуація показана у фільмі з колекції «Що написано пером».

Перший день ІІІ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ «Документальне кіно як інструмент медіапросвіти з прав людини» на Docudays UA 2018

Яким був ваш досвід модерації показів? Як проходить показ і дискусія?

Зараз я вже давно не модерував покази. У Білоцерківському центрі, де я працюю, є кілька модератор(ок)ів, нещодавно ми прийняли на роботу ще одну модераторку – психологиню, молоду дівчину, і я думаю, що вона також долучиться до цієї роботи. Але загалом у нас зараз є два дуже хороші модератор(к)и. Це Наталія Пєтєльнікова і Євген Івашев. Вони проводять заняття як окремо, так і разом.

Пам’ятаю, коли показував «Лізо, ходи додому» – фільм про дівчинку, яка зростає в неблагополучній сім’ї в дуже поганих соціальних умовах, деякі засуджені говорили: «Я вийду, не можу на це дивитись». Можу припустити, що вони або мали схоже дитинство, або самі є такими ж батьками для своїх дітей.

Які ще лунають питання, яка реакція аудиторії вам запам'яталася найбільше?

Дуже часте запитання: «А як далі розвивалася історія та що далі відбулося із цим героєм?». Саме навколо цього питання розгортаються дискусії.  Героя можуть засуджувати та критикувати, але аудиторію хвилює, чи склалося добре його подальше життя. Нерідко дискусія спонтанно виникає й між самими глядачами.

У кіноклубній колекції є фільм «Металобрухт». Головний герой стрічки Фєнік, позитивний і кумедний хлопець, живе в непоказній хатині з дівчиною, збирає металобрухт, отримує за нього якісь кошти й купує продукти та алкоголь. Таке його життя: шукає металобрухт, здає його, їсть, п'є, потім гроші закінчуються й цикл повторюється. Коли я показував цей фільм в одній з установ, деякі засуджені почали сміятися з Фєніка. На що інші засуджені зауважили: «Із чого ви смієтеся? Ви ж про себе фільм дивитеся». Одразу зрозуміло, що люди, які потрапили за ґрати, мають багато в чому схожу долю. От чому, і підбір, і колекція, і самі фільми є важливими. Насамперед тому, що вони дають можливість людям більше зрозуміти себе й навколишній світ.

Чільне фото – ІІІ ВСЕУКРАЇНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ «Документальне кіно як інструмент медіапросвіти з прав людини» на Docudays UA 2018

фотограф – Микита Юрєнєв