Подія, організована Спільнотою Львівських родин гарнізону Маріуполь, стартувала на площі перед памʼятником Тарасу Шевченкові, а продовжилася біля памʼятника Іванові Франкові. Від Шевченка до Франка учасники та учасниці пройшли ходою, нагадуючи всім: полон вбиває.
Плакати з ходи стали частиною паркану парку, і кожен, хто проходив повз, не міг оминути увагою промовисті заклики: «Не мовчи — полон вбиває», «Безвісти зниклі — не забуті!», «Не мовчи, коли треба кричати», «Free Azov» тощо.
Плакати, що говорять гучніше за слова
«Хто там у тебе? У мене там всі!»
Учасниця акцій Алевтина Швецова, координаторка культурних ініціатив, журналістка з Маріуполя, яка разом з родиною перебувала 21 день в блокаді міста, розповіла про те, як відбуваються акції та чому це важливо.
«Акції у Львові відбуваються на постійній основі, майже щовихідних. Їх почали проводити з 2022 року львівські родини Маріупольського гарнізону. Знаємо, що деяка частина рідних вже повернулася додому, але дехто і досі очікує своїх синів і чоловіків. Ми закликаємо якомога більше людей ставати з гаслами для того, щоб донести як до українців і українок, якою ціною ми сьогодні можемо жити умовно цивільне життя, так і до всього світу, що тема полонених — це тема номер один», — ділиться Алевтина Швецова.
«Хто там у тебе? У мене там всі!» — гасло, яке лунає під час акцій. І це гасло про те, що чимало людей, які не мають рідних і знайомих в полоні, доєднуються до акцій. Також організатори закликають людей бути голосами полонених у своїх соцмережах, або ж, наприклад, розміщували плакати в кав'ярнях, кафе, ресторанах, на робочих місцях, у своїх власних оселях для того, щоб перехожі побачили їх.
На акціях багато йдеться про безвісти зниклих, про те, що вони також перебувають в інформаційному вакуумі, а їхні родини живуть в невідомості щодо долі своїх рідних. Долучаються до них і ті, хто нещодавно повернувся з полону. Ще вчора за їхнє звільнення боролися рідні та небайдужі, а сьогодні вони самі стають голосом своїх побратимів, які досі залишаються у неволі. Також доєднуються ветерани та ветеранки, які перебувають у Львові на реабілітації.
«Якщо у наших захисників і захисниць немає відмазок, щоб не прийти на акцію, то які відмазки можуть бути у людей, які просто вийшли випити каву в центр Львова або приїхали сюди на прогулянку? Ми наголошуємо, що це не просто спосіб проведення дозвілля, а прямий обов'язок усіх свідомих українців і українок», — додає Алевтина.
Хода до памʼятника Іванові Франкові 17 серпня була організована в межах Книгообміну «Книжкова площа» 2025 та перегляду документального фільму «Свідки. Полон вбиває».
Голос тих, хто чекає: акція на підтримку військовополонених
Задокументувати дійсність
«Свідки. Полон вбиває» — документальна стрічка 2024 року, яку створила команда «Архіву Війни» ГО «Докудейз». Команда проєкту записала понад 750 інтерв’ю зі свідками воєнних злочинів росіян, а також з військовими, які повернулися з полону в результаті обміну. Режисерками фільму стали Тетяна Симон та Марина Рощина.
В ніч з 28 на 29 липня 2025 року вибухом була знищена колонія в Оленівці, де росіяни увʼязнили українських полонених. За даними української сторони, в Оленівці загинуло щонайменше 53 українських військовополонених, а поранено було понад 100 осіб. Теракт в Оленівці — один з найбільших злочинів Росії. Незалежним спостерігачам чи міжнародним організаціям доступу до місця вибуху окупаційна влада так і не надала — туди допустили лише російських пропагандистів.
Документальний фільм «Свідки. Полон вбиває» створений на основі свідчень військових, які пережили полон в Оленівці, інтерв’ю з родинами тих, хто досі чекає на повернення своїх близьких, а також небагатьох відео- й фотоматеріалів з Маріуполя, зафіксованих очевидцями подій.
Плакати з промовистими закликами стали частиною міського простору
Розмова з рідними, чиї близькі пройшли полон
Перед переглядом 45-хвилинної стрічки про полон, чекання та памʼять поговорили членкині спільноти «Львівські родини захисників Азовсталі» Вікторія Березанська та Тетяна Боднар. Модерувала подію Оля Піліщук, керівниця моніторингової групи Платформи пам'яті Меморіал, журналістка та волонтерка. Оля Піліщук вкотре нагадала про важливість виходити на акції та говорити про військовополонених.
Вікторія Березанська зауважила, що фільм «Свідки. Полон вбиває» є своєрідним щоденником, і дуже важливо вести свої щоденники та записувати пережите одразу, адже пам’ять із часом здатна стирати навіть важливі моменти.
Пам’ять, біль і надія — у кожному кадрі акції підтримки
Тітка Вікторії Березанської Тетяна Телюк, медикиня «Азову» з позивним «Хрещена», була в полоні 8 місяців. На момент, коли вона потрапила у полон, їй було 70 років. Востаннє до повернення з полону Вікторія бачила свою тітку в автобусі з іншими полоненими. Коли «Хрещена» повернулась із полону, вона схудла на сорок кілограмів. За словами Вікторії, її майже неможливо було впізнати.
Після полону Тетяну Телюк запитували, чи не приносять акції шкоди людям, які ще у полоні, чи не краще буде зберігати тишу. Тетяна Телюк сказала, що «потрібно не мовчати, а кричати». Зараз «Хрещена» постійно виходить на акції нагадування про військовополонених Маріупольського гарнізону і кожного та кожну з них чекає вдома.
Син Тетяни Боднар, боєць полку «Азов» на позивний «Лайт», потрапив у полон пораненим, він перебував в шпиталі на «Азовсталі». У полоні «Лайт» пробув рік і місяць, до літа 2023 року. Одразу після реабілітації він повернувся в стрій швидше, ніж планувалося, відмовившись від лікування у Трускавці. «Моральний стан у нього хороший, кращий, ніж в нас, а фізично має деякі проблеми зі здоровʼям», — ділиться Тетяна Боднар.
Тетяна Боднар додає, що «наші акції — це і боротьба, і реабілітація для нас самих. Ми хочемо якось діяти, і це нам дає відчуття, що ми таки допомагаємо не спускати на гальмах питання повернення полонених. Це нагадування і суспільству, і тим, хто приймає рішення. А також підтримка тим, хто повертається, вони мають бачити, що за них боролися, про них не забували, вони потрібні не лише своїм рідним».
Пам’ять, біль і надія — у кожному погляді
Історія з полону
Після перегляду фільму під час обговорення своєю історією поділився Павло Попадюк, який вперше відвідав акцію підтримки військовополонених. Раніше йому було важко бути серед такої кількості людей.
Павло Попадюк служить у 36-й бригаді морської піхоти. 22 лютого 2022 року він поїхав від дружини і двомісячної доньки, і на початку повномасштабного вторгнення був у Маріуполі. Потрапив у полон 12 квітня 2022 року. Спочатку перебував у Оленівці. За місяць до теракту його перевели в село Суходільськ, в колонію на тимчасово окупованій Луганщині.
Розмова з Павлом Попадюком
В полоні Павло та побратими завжди чули, що в Україні вони нікому не потрібні, що владі та громадянам на них байдуже і що люди бояться виходити на акції. Спершу військовим обіцяли, що полон триватиме лише 3–4 місяці, однак ми бачимо, що ці кілька місяців розтягнулися вже на роки.
Звірства у полоні, про які розповідають свідки фільму, для Павла не новина. Спершу в Суходільську над Павлом з побратимами майже не чинили такого фізичного насильства, як у Оленівці, де його ноги постійно були в синцях від ударів трубами. Але це було лише на початку. Один із бійців, тяжко поранений уламком у серце, помер. Усім дозволили попрощатися, вони стояли на колінах, і тоді один побратимів промовив: «Герої не вмирають». У ту ж хвилину розпочалося жорстоке побиття. Знущалися постійно – як не щодня, то через день.
Павла поміняли через три роки та один місяць у першому великому обміні тисяча на тисячу. Військовий постійно дякує своїй дружині, яка боролася за нього усіма способами, — від написання пісень про полон до одиночних пікетів під Верховною Радою. Також він приємно вражений тим, наскільки люди підтримують акції, наскільки вони включені й допомагають війську.
Бути голосом
З 23 по 31 серпня у Львові триває акція: люди малюють плакати й домовляються про їхнє розташування в громадських місцях, закладах, інституціях. Члени Спільноти Львівських родин гарнізону Маріуполь впевнені, що такий формат охопить ще більше людей, які зрозуміють і побачать, що полон — це пекло, що мовчання і байдужість вбивають, і що разом ми маємо сьогодні бути голосами полонених.
Зазначимо, що книгообмін, розмови про літературу та перегляд документального фільму, які відбулись 17 серпня у Львові, об’єднали понад п’ять тисяч людей. Документальне кіно, як і книги, має в собі силу гуртувати людей, закликати до дії та зберігати памʼять.
Як йшлося на одному з плакатів, «Тримай цю памʼять — відтепер це твій меч».
Кінопоказ відбувся в межах виїзного кіноклубу Docudays UA при Львівській муніципальній бібліотеці.
Книгообмін «Книжкова площа» реалізовується за фінансової підтримки ДУ «Український інститут книги» за кошти платників податків. Подія відбувається за підтримки Управління культури Департаменту освіти і культури Львівської міської ради.
Текст: Віра Карпінська
Фото: Ярослав Табінський, фото з акції та ходи - Інна Гевко
Розвиток Мережі DOCU/CLUB фінансується Посольством Швеції в Україні, Національним фондом на підтримку демократії (NED) та Fondation de France.
Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам та упорядникам/упорядницям цієї публікації і не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори/авторки та упорядники/упорядниці.
