Ліна Бабич поділилася враженнями від програми: «Це так чудово, що для нових модераторів є підтримка менторів, бо у свій час із більшістю інформації розбиралася самостійно, це було набагато важче. Коли починаєш щось нове, дуже важливо мати підтримку досвідчених колег. Найбільше труднощів виникало через воєнні реалії – ми рідко могли зустрітися усі разом. Деякі покази менті опинялись під загрозою зриву через тривоги чи відсутність світла, але ми всі разом долали ці виклики. Мої менті просто чудові! Вони натхненно працювали всі ці три місяці. Я дуже раділа тому, як піднесено менті розповідали про свої заходи. Відчувалося, що для них кіноклуб - це насправді важливо, і вони отримують задоволення від своєї роботи. Я дуже вболіваю за їхні успіхи  і сподіваюся, що вони зможуть принести користь своїм громадам.  А я і надалі завжди буду поруч, допоможу і підтримаю, якщо це буде потрібно. Дуже хотілося б зустрітися з учасниками проєкту в офлайні, як ми це робили раніше. Вірю, що коли війна закінчиться, це обов’язково станеться».

Христина Гаталяк призналася, що для неї участь у цьогорічній програмі стала особливою честю: «Була приємно схвильована, коли мені запропонували стати менторкою. У мене чудова команда менті, вони всі фахівці у своїх сферах. Намагалася підтримати кожного й кожну на шляху розвитку кіноклубу. Особливо цінною стала взаємна довіра та дружні відносини між нами, а ще взаємна мотивація та натхнення до роботи. Завдяки цій програмі я мала можливість познайомитися особисто майже з усіма менті, відвідувала їхні покази, можу багато говорити і розповідати про них. Навчаючи менті, я навчалася й сама. Щодо труднощів, то найбільше їх було на першому етапі, коли ми лише будували довірливі стосунки, обговорювали прийнятний для нас формат співпраці. Технічно було складно все організувати. А якщо говорити про досягнення…. Важливо, що менті «розсмакували» документальне кіно як інструмент підвищення рівня знань про права людини,  відчули, наскільки воно може бути дієвим у цьому напрямку. Дуже хочу, щоб ті навички та компетенції, які вони здобули під час програми, були корисними для них і в майбутньому».

Для Олега Охредька три місяці програми промайнули дуже швидко: «Мені сумно, що програма закінчилася. Але наше співробітництво триває. Не вистачає щоденного спілкування, але ми з менті тримаємо зв’язок, обговорюємо різні питання. Ми від початку будували своє спілкування не як вчитель з учнями, а як колеги, втілювали у життя і мої, і їхні ідеї. Це був спільний рух – ми навчалися одне в одного. У попередній менторській програмі акцент був на загальних зустрічах команди. Цьогорічна ситуація у країні призвела до того, що спілкування було переважно індивідуальне.  Можливо, це дало більший результат, бо була можливість знайти підхід до кожного учасника та учасниці програми, враховувати їхні особливості, відповідати на їхні запити. Це була серйозна перевага. Це дало можливість бути на кожній зустрічі кіноклубу, обговорювати план роботи і готуватися до показів та обговорень у особистому спілкуванні». 

Юрій Чумак вважає, що його менті вже й самі готові ділитися досвідом: «Менторська програма – це завжди взаємодія. Ми на зустрічах обмінювалися власними  доробками, лайфхаками, досвідом. У моїх менті вже налагодилася співпраця між собою, ми здружилися. Як на мене, найбільшою складністю були навіть не відключення світла і обстріли, хоча декілька моїх менті живуть на Сумщині поряд з кордоном і на Харківщині недалеко від лінії зіткнення.  Цьогорічна програма була прописана за принципом від легшого до складнішого: менторське навчання включало у себе і адвокаційну складову. Це було сміливе рішення менеджерської команди – у стислі терміни навчити новачків впроваджувати адвокаційні кампанії. Це був дійсно виклик, і ми з ним успішно впоралися. Виконання такого завдання вартувало досить активного напруження і з боку менторів, і з боку менті, але дало ще більше задоволення від успіху».