8 років тому вона відкрила при бібліотеці кіноклуб документального кіно Docudays UA, що входить до Мережі DOCU/CLUB, і стала його модераторкою. 

За цей час бібліотека перетворилася на осередок правопросвіти у громаді. Чим документальне кіно зацікавлює мешканців Жовкви і навколишніх сіл? Як кіноклуб змінює життя людей і громаду? Софія Кіх ділиться історією та досягненнями своєї роботи.

«Я завжди себе бачила у сфері правопросвіти, навіть міряла вивчати юриспруденцію. Завжди хотіла допомагати людям. Тому коли у 2016 році Мережа DOCU/CLUB спільно з програмою “Бібліоміст” оголосили конкурс на відкриття кіноклубів Docudays UA при бібліотеках, я долучилася. Прописала проєкт, наша бібліотека стала переможницею. І відтоді працюю», – розповідає Софія. 

Звісно, спочатку бракувало знань і досвіду, доводилося багато вчитися. Але кіноклуб почав збирати глядачів на покази документальних фільмів, залучати експертів до обговорень, порушувати важливі для людей питання, давати їм знання про захист своїх прав.

Модераторка пояснює: «Я думаю, що  кіно – це найкращий інструмент, який дозволяє достукатися взагалі до будь-якої людини, допомагає людям подивитися на себе з боку. У нашій кіноколекції є фільм “Булер” американського режисера Лі Гірша. Він розповідає про хлопчика, якого цькують у школі. Це болюча проблема і для наших дітей. Я показувала цей фільм дуже багато разів, проводила покази окремо для вчителів, батьків та учнів. Це спосіб показати вчителям, як вони можуть впливати на ситуацію у школі, учням – побачити, що відчувають діти, які зазнають булінгу, і як себе захистити у таких ситуаціях. А батьки після перегляду фільму починають вдома спілкуватися зі своїми дітьми, більше розпитувати їх про шкільне життя. Так проблема булінгу перестає замовчуватися, а це означає, що з нею можна працювати».

Кінопоказ у бібліотеці

Кіноклуб давно вийшов за межі бібліотеки. Модераторка вважає, що її завдання – охопити роботою всю громаду, адже кіноклуб не лише знайомить глядачів із найкращими фільмами-переможцями міжнародних фестивалів, але й навчає, як вирішити важливі для людей проблеми.  

«Я працюю бібліографкою і як методична працівниця відповідаю у бібліотеці за роботу з громадою. Наша громада об’єднує сімнадцять сіл, у кожному я маю “своїх” людей – це мої колеги, бібліотекарі. Завдяки їм я знаю, яка проблема турбує людей, з яким фільмом до них треба приїхати. Ось так і мандрую зі своїм кіноклубом», – розповідає Софія Кіх. – Крім того, у мене є своя “фішка”, яка допомагає ефективно працювати. Як бібліографка я давно зібрала базу усіх державних та громадських організацій у нашій громаді, ми з ними активно співпрацюємо. Для кожного кінопоказу я розробляю правопросвітницькі буклети. Там є тема обговорення, довідкова інформація, я даю переліки книг на цю тему, які можна почитати, і обов'язково додаю контакти організацій, у які можна звернутися за допомогою. Після показів ті буклети люди беруть із собою і мають вдома такий інформаційний матеріал, яким у будь-який час можуть скористатися». 

Зустріч з містянами і вимушеними переселенцями

Софія стверджує, що дивитися і обговорювати документальне кіно цікаво і дорослим, і молоді, і дітям. А після початку повномасштабного вторгнення особливу увагу вона приділяє внутрішнім переселенцям: «Від нас до кордону з Польщею лише 30 км, у місто і нашу громаду в пошуках прихистку від війни приїхало дуже багато людей. Офіційно їх називають ВПО, але я не люблю це слово. Це наші співгромадяни, яким треба інтегруватися у нову громаду, знайти роботу і друзів». 

Кіноклуб став емоційним прихистком для людей, що вимушено покинули рідні домівки, місцем, де вони отримують допомогу. «Я не проводжу окремо покази для переселенців. Ці люди стали мешканцями нашого міста, це наші добрі друзі, – говорить модераторка. – Вони часто не розуміють, куди звертатися за правовою допомогою. Можливо, у цих людей раніше і потреби такої не було, але війна змусила. Мені шкода, що вони не мали можливості до війни відвідувати кіноклуби нашої Мережі, бо наші глядачі є більш поінформованими щодо захисту своїх прав. Але радію, що переселенці приходять на покази, долучаються до обговорень і вже не бояться шукати через мене допомогу. Я даю їм усі необхідні контакти. Людина бачить, що вона не сама у цьому світі, і їй стає хоч трохи легше. Ми вже багатьом так допомогли».

Це відчуття підтримки і взаємопідтримки має цілющу дію на людей, додає сили і спонукає змінювати життя у своєму місті. А кіноклуб їх підтримує і навчає використовувати інструменти впливу на владу та взаємодії з нею. Софія Кіх розповідає, як реалізувала у Жовкві адвокаційну кампанію з допомоги безпритульним тваринам: «Це було великою проблемою для нашої громади. Волонтери намагалися її вирішити, стукали у різні кабінети, але це було не дієво. Коли Мережа DOCU/CLUB оголосила конкурс адвокаційних проєктів “DOCU ДІЄ”, я вирішила скористатися цим шансом, щоб допомогти тваринам. Ідея полягала в тому, щоб відкрити тимчасовий притулок для тварин, а потім прилаштовувати їх у сім’ї до людей». 

Вулична акція під час адвокаційної кампанії

Активістам вдалося зацікавити владу і спонукати її до співучасті у проєкті. Вони проводили перегляди й обговорення документальних фільмів, запрошували на них представників влади і громади, влаштовували вуличні акції на підтримку тварин. За короткий час Софія Кіх з однодумцями здобули прихильність мешканців громади, переконали владу у необхідності такого проєкту. Софія пригадує, що мешканці Жовкви так пройнялися цією ідеєю, що почали приносити тварин у бібліотеку, щоб врятувати їх. Пандемія і війна пригальмували заплановану розбудову велкого притулку у Жовкві, але не зупинили ініціаторів кампанії. 

«Цей проєкт дуже об’єднав людей. І результат ми отримали: на основі адвокаційної кампанії в нашому місті створена громадська організація “Щасливі хвостики в Жовкві”. Є люди, які облаштували невеликі тимчасові притулки для тварин, яких громадська організація потім прилаштовує у сім’ї. А місцева влада на постійній основі допомагає притулкам коштами. Ми домоглися, що нашу ідею підтримав мер міста, місцеві депутати і мешканці громади», – ділиться результатами модераторка кіноклубу. 

Повномасштабна війна лише посилила потребу глядачів збиратися у кіноклубі, дивитися разом кіно і спілкуватися одне з одним. Син Софії Кіх – військовослужбовець ЗСУ. Як мама, яка чекає на його повернення додому, модераторка кіноклубу добре знає, наскільки потрібна підтримка родинам, чиї рідні захищають країну від агресора. 

«Люди зараз по-іншому сприймають наші фільми. Я б сказала, що будь-яка стрічка сприймається через призму досвіду, який ми зараз проживаємо, приміряється на себе. Нещодавно запросила жінок на показ фільму “Мовчазна війна” французької режисерки Манон Луазо. Він розповідає про долі сирійських жінок, які стали свідками злочинів проти людяності. Мої глядачки у героїнях фільму впізнають себе. Ми говоримо з ними про це, стаємо ближчими одна до одної і сильнішими», – ділиться модераторка.

Софія Кіх зауважує, що російська агресія з її порушенням усіх міжнародних правових норм змінює ставлення людей до правозахисту: «Ми розуміємо, що повага до прав людини – це те, що відрізняє нас від наших ворогів. Люди хочуть знати свої права, розуміти принципи і методи їхнього захисту. Люди все більше розуміють, що не треба замовчувати порушення своїх прав, що про це треба говорити і вчитися їх захищати. Це важливо для нашого майбутнього». 

Досвід Софії Кіх доводить, що небайдужа й активна людина може перетворити публічну бібліотеку на потужний майданчик правопросвіти, зробити її місцем зустрічі і спілкування мешканців громади. «Я завжди була рушієм цікавих ідей, – зізнається модераторка кіноклубу. – Бачу, як потужно документальне кіно впливає на людей. Тому мій кіноклуб став маленькою справою мого життя».

Авторка: Ольга Гургу

Фото з архіву Софії Кіх.

Розвиток Мережі DOCU/CLUB фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID), Посольством Швеції в Україні, Національним фондом на підтримку демократії (NED) та Fondation de France.

Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам та упорядникам/упорядницям цієї публікації і не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори/авторки та упорядники/упорядниці.