Маріупольський державний університет у квітні 2022 року переїхав до Києва. Університет має приміщення для офлайн навчання, але воно потребує капітального ремонту, тож цього навчального року студенти навчаються дистанційно. Викладачі та студенти університету зараз розкидані по всій Україні. Багато з них тимчасово живе за кордоном. Тож одним із найважливіших завдань, окрім навчання, є збереження студентської спільноти маріупольців — зі своїми традиціями та звичаями.

 

Однією з таких ініціатив став кіноклуб документального кіно з прав людини Docudays UA, що працює на історичному факультеті Маріупольського університету. Керівниця кіноклубу, кандидатка історичних наук Світлана Арабаджи зараз живе у Норвегії. Але попри відстань, продовжує організовувати для своїх студентів покази документального кіно.

 

– Ваша кіноклубна діяльність переїхала разом з вами у Норвегію. Чому ви не залишили її в Україні?

– Бо це неможливо. Наш кіноклуб створений на базі Маріупольського державного університету на історичному факультеті. Під час пандемії та карантину ми перейшли на онлайн-формат зустрічей. Після початку повномасштабного вторгнення, коли більшість учасників клубу виїхали з Маріуполя, трішки прийшли до тями, ми почали обговорювати можливості зустрічей, і вже в травні відновили наші зустрічі онлайн. Звичайно, що не було такої кількості людей, як зазвичай.

 

Але ми почали зустрічатися, не дивлячись на те, що життя розкидало нас по різних регіонах України і різних країнах світу. Одну зустріч кіноклубу я навіть провела у Польщі, у Кракові, а потім клуб поїхав зі мною далі, в Осло.

 

Ми усі потребували цього спілкування. Таке враження, що усі разом просто в Маріуполі зібралися, побачили одне одного, поспілкувалися. Є потреба триматися свого кола та отримати відчуття певної стабільності.

 

– Наскільки зараз змінилася ваша аудиторія?

– Не змінилася особливо, бо ми збираємося досить вузьким колом. Раніше основою нашої аудиторії були студенти, викладачі і випускники університету, які вже працюють, але все одно продовжують приходити на покази. Час від часу до нас долучалися школярі на відкриті покази. Зараз працюємо зі студентами. Частина з них нові, є навіть «першачки», які захотіли долучитися. І є випускники, які підтримують з нами зв’язок. Тому, за великим рахунком, аудиторія традиційна: студентська молодь і частково викладачі.

 

 

Одного дня учасники запропонували розширити наше коло. Саме відбувся набір на перший курс, ми зробили оголошення на фейсбук-сторінці університету і запросили охочих на засідання. Тоді близько 20 людей зголосилися. На жаль, усі прийти не змогли через постійні відключенням світла.

 

– Двадцятеро новеньких – це багато? Як така активність співвідноситься з довоєнними часами?

– Це багато. Ми не такий кіноклуб, який збирає величезну кількість людей. Загалом, ми і не мали на меті скликати великі аудиторії. До нас приходять люди, які мають спільні інтереси. Переважно це історики. Часом політологи доєднуються, часом філологи. Але це люди, які справді зацікавлені у право просвіті і у документальному кіно. Ми дуже любимо суперечливі теми, обираємо фільми з різних країн. Так буває, що хтось із учасників бере на себе ініціативу і готує додатковий екскурс про країну, щоб зануритися глибше. Я не можу сказати, що наш клуб працює у камерній атмосфері, але це – місце зустрічі нашої студентської тусовки.

 

– Викладачам вистачає навантаження. Є лекції, наукова робота, є звітність. Підозрюю, що ви маєте чим зайнятися. Навіщо особисто вам потрібен ще й кіноклуб?

– Це, можливо, дуже пафосно звучить, але я це вважаю своєю місією. Ніколи не обмежувала свою діяльність тільки університетом. У мене є інші проєкти, є громадська організація, я ще й тренеркою працюю. Але кіноклуб – це можливість об’єднувати студентів, об’єднувати молодь, обговорювати актуальні теми, що пов’язані як із фахом, так і, найголовніше, з правами людини.

 

 

Я розумію, що частина з моїх студентів піде працювати у школи. І якщо не показувати на своєму прикладі, як можна проводити офлайн і онлайн заходи із застосуванням різних інтерактивних методів, то звідки ж у них візьмуться ці знання і досвід? Найкращий досвід здобувається під час практики. Тому для мене це задоволення. Я не можу сказати, що кіноклуб мене якось обтяжує. Це те, до чого я готуюся із задоволенням і отримую таку позитивну атмосферу.

 

Цього року ми перейшли на інший рівень спілкування. Часто ініціатива йде вже не від мене, а наші активісти самі пропонують фільми. Вони попередньо переглядають запропонований мною фільм, щоб вирішити, чи можемо ми його показувати в клубі новачкам. Бо ми вже досвідчена аудиторія, а новачкам треба показувати те, що зачепить, що викличе дискусію. Для кожної аудиторії треба підбирати свій фільм.

 

– Ви бачите конкретні практичні результати цієї роботи?

– Бачу. Коли студенти вже йдуть працювати у школи або спочатку їдуть на тренінги чи у дитячі табори й там хочуть показати документальні фільми правозахисної тематики – це для мене результат. Їм подобається цим займатися, і вони далі намагаються проводити навчання у галузі прав людини – вже як вчителі.

Наскільки ця робота є дієвою, покаже тільки час і практика. Я вважаю, що треба робити те, що ти можеш на своєму місці. І результати будуть. Якими вони будуть, наскільки стануть великими та впливовими – це добре питання. Але я б намагалася робити те, що я можу, там, де я є – і все. Молоді люди завжди помічають, коли ти працюєш із задоволенням. І кіноклуби насправді дієві, особливо там, де проходять обговорення.

 

Бо глядача документальних фільмів треба виростити, або, краще сказати, навчити. Фільм має зачепити – це важливий момент. Впевнена, якщо хоч якийсь відсоток суспільства почне дивитися документальне кіно і поширювати знання про права людини, вже будемо мати відчутні якісні зміни у країні.

 

– А які фільми для студентської аудиторії стають такими захопливими? Про що вони?

–Перед тим, як відкрити кіноклуб, я домовилася, щоб досвідчені колеги з Мережі кіноклубів з прав людини DOCU/CLUB провели для нас засідання у нашій Маріупольській бібліотеці ім. Короленка. Ми дивилися фільм «Лізо, ходи додому», обговорювали його, щоб потім спитати враження у глядачів, чи хочуть вони відкрити такий кіноклуб. І це був вдалий початок.

 

 

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми дуже багато дивилися фільми про війну, про те, що пов’язано з військовим діями. У певний момент студенти сказали: «Давайте зупинимося. Ми втомилися, спробуймо дивитися фільми інших країн. Будемо відволікатися, бо важко». Ми подивилися фільм про Північну Корею «У променях сонця», турецький фільм «Боротьба за кінотеатр «Емек», «Рожеві сарі» про індійських жінок та грузинський фільм «Володар».

 

Чим я дуже задоволена в кіноклубі, то це нашими горизонтальними стосунками. Не дивлячись на те, що я викладачка, ми зі студентами відкрито обговорюємо фільми, сперечаємося одне з одним. Ми відверті й відкриті до різних думок, різних точок зору на проблеми, які піднімаються у фільмах. Ми поважаємо одне одного.

 

Тому кіноклуб буде працювати і надалі, щоб людей, які цікавляться правозахисними темами та вміють дискутувати у цивілізований спосіб, ставало у нашій країні більше.

 

Мережа DOCU/CLUB фінансується Посольством Швеції в Україні, Національним фондом на підтримку демократії (NED) та Fondation de France.

 

Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам та упорядникам/упорядницям цієї публікації і не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори/авторки та упорядники/упорядниці.

 

Ольга Бабчук

 

 

 

 

Всi новини