Як усе починалося.

Наш кіноклуб називається «Сходження», йому майже 43 роки. Це культурна установа в Запоріжжі. Співпраця з Docudays UA почалася, вважаю, десь років десять тому в межах Мандрівного фестивалю, коли відома громадська діячка Ольга Веснянка порекомендувала мені зв’язатися з Геннадієм Кофманом. Пізніше ми відкрили й кіноклуб Docudays UA. Загалом, коли ми починали, нам було легше, бо у нас уже була базова напрацьована аудиторія. Якщо рахувати не тільки події Docudays UA, за ці десять років роботи я встиг організувати вже близько семисот показів.

Раніше, років сім-вісім тому, за часів Януковича, під час кінопоказів і дискусій можна було отримати проблеми з міліцією (тоді ще не було поліції). Влада насторожено ставилася до питань прав людини. Вважалося, що держава повинна контролювати такі речі. Але з того моменту, як Янукович утік з України таких проблем не виникає. 

Підходи до аудиторії та права людини як життєвий баланс.

Люди не завжди готові обговорювати теми, пов’язані з ЛГБТ-спільнотами, бо є якісь стереотипи, що тягнуться ще з радянських часів. У Запоріжжі доволі велика частина населення російськомовна, тож мовне питання також подекуди викликає агресивні реакції. Утім, ми часто залучаємо психологів, які стараються делікатно спрямувати якісь загострення під час дискусії в конструктивне русло. Для того, щоб в кінці обговорення, попри поляризовані думки, вийти на більш-менш об’єднані позиції. Не можу сказати, що на кожному перегляді виникають такі ситуації, але доволі часто, і загалом наша робота полягає в тому, щоб бути готовими до них.

Мене надихає ситуація, коли люди починають занурюватися в процес. Спочатку вони дивляться фільм дещо відсторонено. Але під час обговорення наступає переломний момент, і люди починають усе примірювати на себе. Розуміють, що це все відбувається не тільки десь в іншій країні або в іншому прошарку суспільства, а й з ними теж. Тоді вже ми обговорюємо, як можна ці проблеми чи питання вирішувати. І загалом ─ це ключовий момент у нашій діяльності.

Для нас важливо, аби модератор або залучений експерт були не тільки професіоналами у своїй сфері щодо відповідної теми показу, але і розуміли, що таке права людини. Більше того, це повинно бути їхньою власною цінністю. Тобто якщо все їхнє життя просякнуте поняттям прав людини, тоді будь-який захід буде конструктивним. Є таке доволі замилене слово, як «екологія». Екологію сприймають як щось пов’язане з повітрям чи водою, природою. Але життя також може бути екологічним. Жити екологічно ─ означає знати свої права, реалізовувати їх, не порушуючи прав інших людей. Це дуже тонка річ: коли я вмію жити вільно, насолоджуючись життям, але при цьому я чітко контролюю, щоб не порушити й не утискати прав інших людей. Ось це і є той баланс.

Колаборації, спілкування та розширення кола глядачів.

Ми також робимо міжсекторальні колаборації. Наприклад, з літературно-мистецьким фестивалем «Запорізька книжкова толока», на який приходить понад десять тисяч відвідувачів. Там ми робимо окрему локацію й показуємо фільми Docudays UA. На цей фестиваль зазвичай приїжджає 200–300 митців з усієї України й зі світу, то ми запрошуємо когось із них для того, щоб вони теж подивилися цей фільм і проговорили з людьми. Цікаво буде якщо після показу обговорити стрічку, скажімо, з письменником Любко Дерешем.

У нашій сталій аудиторії ми помічаємо генезис, певні зрушення в сприйнятті прав людини. У нас доволі багато російськомовних і тих, хто ностальгує за радянськими часами, особливо старша аудиторія. Звісно, через наші заходи ми намагаємося максимально звертатися до їх розуму та серця. Часто з «аудиторією телевізора», яка отримує інформацію з низькопробних новинних репортажей, ніхто не працює. Коли починаєш з ними спілкуватися через серйозніші, конструкції такі, як документальне кіно, обговорювати конкретні параграфи Декларації прав людини, люди починають замислюватися й міняти свій світогляд.

Нову аудиторію ми залучаємо залежно від специфіки. Молодший сектор охоплюємо через університети або місця, де локально збираються молодіжні тусовки. Старшу аудиторію шукаємо рекламою в громадських місцях. Це можуть бути прості інформаційні листівки чи оголошення на зупинках. Люди 50–60+ уважні та зазвичай читають друкований текст. Додаткову роль у привабленні цієї категорії глядачів і глядачок відіграє безкоштовність показу. Адже в нашій країні людина, на жаль, що ближче до пенсійного віку, то менше має грошей.

Поради початківцям і вплив документального кіно.

Оскільки я ще й є досвідченим тренером у культурній сфері, то подібні речі обговорюю з багатьма, хто йде в цю галузь. Перше, що треба зрозуміти: навіщо ти щось робиш? Навіщо ти реєструєш кіноклуб? Якщо людина просто любить кіно – цього явно не досить. Треба оцінювати свої можливості чи необхідність розвинути ще купу навичок: організаційних, бізнесових, модераторських, комунікаційних. Доведеться постійно домовлятися й знаходити цілу купу компромісів з іншими організаторами для того, щоб робити класні покази. Усе це теж буде приносити задоволення, але над цим треба працювати. Однак якщо процес «через силу», тоді не варто братися.

Я впевнений, що дискусія за допомогою документального кіно – найкращий метод. Про суспільні проблеми можна говорити й мовою сучасного мистецтва: через живопис, інсталяції, флешмоби. Але всі ці речі, на відміну від класичного мистецтва, мають швидкий вплив, який так само швидко забувається. Фундаментально можна ще впливати через книжки, однак не так багато людей витрачає час на читання. Наприклад, якщо пройти по вулиці й запитати: «Чи читали ви книжки Тімоті Снайдера?» Боюся, позитивних відповідей буде небагато. Але подивитися фільм, який триває від 20 до 60 хвилин, і просто говорити про нього – може кожний. Тому це найдієвіший спосіб впливати на людину.

Як на мене, фільм «Голосуйте за мене, будь ласка» – у певному сенсі універсальний. Він дуже близький будь-якій аудиторії в нашому пострадянському суспільстві. У нашій реальності ми постійно стикаємось з якимись виборчими маніпуляціями. На мою думку, цей фільм також ідеально підходить для початку роботи з аудиторією щойно відкритого кіноклубу. За моїми спостереженнями люди зазвичай довго пам’ятають цей фільм. І працюють з ним усередині себе доволі довго, міркуючи над питаннями відповідальності, совісті та співіснування з іншими. А ще, коли дорослі люди дивляться фільм «Голосуйте про мене, будь ласка» про китайських школярів, які вирішили вибрати старосту у своєму класі, починають розуміти, що, обираючи президента чи депутата, грають у ту саму гру. Тільки, на жаль, наслідки в неї набагато серйозніші: наприклад, тринадцять тисяч загиблих на нашому фронті. Це також результат певної інфантильності людей, які не можуть оцінити свої дії. Але саме в таких легких меседжах можна змусити людину задуматися й бути відповідальнішою щодо долі нашої країни.