Юлія і Дмитро разом працювали над кількома фільмами із циклу «Фортеця Маріуполь». Цей цикл короткометражних документальних фільмів компанії Babylon'13 створений на основі записів відеодзвінків Юлії Гонтарук з українськими військовослужбовцями, які опинилися в оточенні на «Азовсталі» в Маріуполі. Серед них був і тодішній керівник пресслужби полку «Азов» Дмитро «Орест»Козацький. Кадри, які він зняв на зруйнованому комбінаті, стали окремим фільмом циклу, а сам Дмитро є героєм серії «Фортеця Маріуполь. Орест». 

Мережа DOCU/CLUB запросила Юлію Гонтарук та Дмитра Козацького на спільний онлайн-перегляд фільму та розмову з глядачами, під час якої усі охочі могли поставити свої запитання. Ми обрали декілька цитат із розмови і пропонуємо їх вашій увазі. 

• Про роботу над фільмом

Юлія Гонтарук: «Я була знайома з полком «Азов», знімала хлопців і дівчат з січня 2015 року, знімала бійців. Коли Маріуполь брали в кільце, я не знала, як допомогти, і зрозуміла, що можу тільки говорити з ними звідси, тримати зв’язок. Подумала, що можу їм дзвонити у це пекло і робити такі портрети військових. Одним із героїв я вирішила зробити Ореста. Було складно телефонувати героям. Запитання «як ти?» звучить у такій ситуації максимально дивно. Не розумієш, що питати, бо люди там перебувають у неймовірно складних умовах. Мені пощастило, бо багатьох з них знала вже давно. Я їм дзвонила не як журналістка, а як подруга. Мені було цікаво, що вони відчувають, чим керуються , як змінюється їхнє світосприйняття. Було важливо розкрити, хто конкретно стоїть за символом «Азовсталі». Це дійсно сталеві люди і мені хотілося  про них говорити і їх розкривати. Це наша історія, і завдяки фільмам наступні покоління будуть від першого обличчя цю історію чути і бачити з вуст таких людей, як Дмитро».

 

Кадр з фільму «Фортеця Маріуполь. Орест»

Дмитро Козацький: «Якби я міг, я б, звісно, не хотів потрапити у такі обставини, щоб стати героєм такого фільму. Але мені було важливо висвітлювати, що відбувається у Маріуполі.  Колись у дитинстві ми дивилися воєнну хроніку, і це було щось дуже далеке від нас – йшлося про події, до яких ми не мали жодного стосунку. Однак зараз, під час війни, ми всі живемо у цій кінохроніці. Для мене цей фільм є можливістю нагадати про героїв Маріуполя та військовополонених. А режисера з мене зробила Юля. Я просто знімаю і монтую серцем, як бачу. Це Юля надалі займалася розвитком фільму, його доповненням і музичним супроводом. Вона вчить мене структурувати роботу, бо я знімаю хаотично – що бачу, а вона доводить відзняті кадри до ладу, щоб це був самодостатній матеріал.».

• Про те, яким є документальне кіно під час війни

Юлія Гонтарук:  «Коли Орест  надіслав мені матеріали з «Азовсталі», я відчула, що він має мистецький підхід до зйомок. А окрім того, зрозуміла, що цей матеріал має надзвичайну історичну цінність. Це дуже важливо і ми маємо залишити ці кадри нашим дітям. Для мене документальне кіно зараз – це не про зйомку хроніки як свідчення злочинів росії проти нашої країни. Над цим працюють журналісти. Треба знімати те, що резонує режисеру-документалісту.  Ми живемо у час, коли події наштовхують на вибір теми. Але для мене найціннішим у документальному кіно навіть під час війни залишається той осмислений підхід, який є дзеркалом суспільства, який фіксує час і нас з вами. Це все ж таки рефлексія, і це ближче до мистецтва».

 

 

 

 

Дмитро Козацький: «Основна задача нашої прес служби - документувати воєнні злочини росіян і висвітлювати сміливість наших побратимів, які боронили Маріуполь і «Азовсталь». Моя місія – показувати це через призму творчості й  документувати воєнні злочини.  Важливо пам’ятати все, через що ми пройшли, і розповідати про неймовірних людей, які є серед нас. Мені здається, що це головна мета і завдання сьогодні, адже ми живемо у надзвичайні часи.  На мою думку, зараз в Україні створюється нова культура кіновиробництва – це документування війни за допомогою документального кіно. І мені дуже цікаво спостерігати за цим процесом».

• Про героїв війни і героїв фільмів

Дмитро Козацький: «Я, якщо чесно, не прихильник того, щоб героїзувати всіх і все. Насправді, неймовірна кількість наших військових - це дуже круті хлопці і дівчата, які проявляють свою мужність кожного дня. Фактично, вони роблять свою роботу, адже обрали для себе шлях військових. І часто роблять її за межею можливого. Але військові - це зріз суспільства. В армії є і люди, які бояться, і люди, які не бояться. Часто прояви героїзму залежать від підрозділу. У мене є дуже хороший приклад полку «Азов»– там хлопці робили якісь неймовірні речі. Мені здається, це нестримне бажання робити круті речі для підрозділу, для України, для українців їх і об’єднувало. І такі осередки є у кожному підрозділі. Вони мотивують і надихають, Люди черпають сили у своєму оточенні і побратимах».

 

 

Фото з архіву Юлії Гонтарук

Юлія Гонтарук: «Зараз мені важливо зробити нові серії циклу про героїв, які повернулися з полону. Мені важливо зберегти пам’ять про подвиг, який вони здійснили, говорити про те, як людина живе і як їй бути після того, як повертається з полону. Насправді, не так багато фільмів робиться про це. Ми не знаємо, як людина далі адаптується і що з нею відбувається. Це важлива тема. Звісно, необхідно говорити про те, скільки людей залишається досі у російському полоні вже понад півтора роки. Я конкретно кажу про захисників Маріуполя і «Азовсталі». Для мене важливо зараз зробити нові серії «Фортеці Маріуполь» і акцентувати саме на цій темі».

 

Кадр з фільму режисера Дмитра Козацького «Останній день на Азовсталі»

• Про те, що ми можемо зробити для бійців, які досі залишаються у полоні

Дмитро Козацький: «Є декілька великих організацій, які займаються підтримкою сімей і висвітленням теми військовополонених. Я часто співпрацюю з громадською організацією «Асоціація сімей захисників Азовсталі».  Її створили мами, дружини, дівчата, сестри бійців «Азову» і тих, хто обороняв «Азовсталь». Це надзвичайно круті дівчата. Вони дуже стараються підтримувати цю тему на плаву і організовують різні акції. На жаль, на них приходить мінімальна кількість людей. Це дуже боляче. Іноді мені здається, що героїв люблять мертвими, тому що всі згадують про них, коли вони помирають. Коли є критично важлива потреба постійно публічно говорити про військовополонених, люди мають інші важливі справи. Я хочу нагадати кожному, що публічна підтримка - це важлива робота. Дуже прошу усіх слідкувати за тими організаціями, які  проводять такого роду заходи, підтримувати ці заходи, приходити на них. У цьому немає нічого складного - просто прийти і підтримати своєю присутністю жінок і дівчат, які досі чекають своїх близьких із полону. 

Приєднуйтеся до флешмобів, які проходять у соцмережах. На жаль, зараз у багатьох людей є знайомі , які перебувають у полоні. Пишіть про них, підтримуйте публічно такі пости, зробіть репост - це також дуже легко робиться. Публічність - це важливо. І підтримка публічності - це також важливо». 

 

Розвиток Мережі DOCU/CLUB фінансується Посольством Швеції в Україні, Національним фондом на підтримку демократії (NED) та Fondation de France.

Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам та упорядникам/упорядницям цієї публікації і не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори/авторки та упорядники/упорядниці.

 

 

Всi новини