Серед митців є одна задавнена суперечка: чи здатне мистецтво робити світ кращим? Одні певні, що мистецтво не має такої мети, воно просто є. Інші переконані, що справжні мистецькі твори – кіно, музика, картини – мають потужний вплив на свідомість людей, а отже, здатні спонукати до переосмислення та змін на краще.

 

Ліна Бабич. Фото з приватного архіву.

Кіноклуб, як крок у нове життя

Ліна Бабич багато років працювала з «важкими» історіями людей, які були засуджені та перебували на обліку у Центрі пробації. Відкритість до нових підходів в цій специфічній роботі призвела до того, що у серпні 2019 року Ліна відкрила… кіноклуб. Просто на робочому місці. Тоді вона ще не знала, що це повністю змінить життя не лише її підопічних, а й її власне. Адже після 15 років роботи на держслужбі жінка перейшла в громадський сектор, і зараз працює з кіноклубами документального кіно з прав людини при установах Центру пробації по всій Україні. Крім того, вона стала менторкою: навчає нових модераторів кіноклубів, готує їх до проведення при кіноклубах адвокаційних кампаній – від проєктів сортування сміття в громаді до декомунізації населених пунктів та дієвої підтримки родин загиблих героїв*. Цього року у Мережі DOCU/CLUB зініційовано 15 адвокаційних проєктів.

 

 

Поштовхом до вирішення конкретних проблем в громадах стали саме документальні фільми українських та світових режисерів із колекції відомого фестивалю Docudays UA. Їх на постійній основі показують у кіноклубах з прав людини Мережі DOCU/CLUB по всій Україні, а потім проводять обов’язкове обговорення побаченого. Така практика започаткувала новий дискусійний рівень, бо українці навчаються домовлятися, як вирішувати проблеми в громадах: влада з громадськістю, громадськість з різними державними структурами. Навчаються звертатися до місцевої влади, аргументувати, вести складні обговорення.

 

«Зареєструвати такий кіноклуб – дві хвилини часу, – розповідає Ліна Бабич. – Потрібно просто подати заявку на сайті. Але для якісних кінопоказів, звісно, потрібне хоч мінімальне технічне оснащення і приміщення. У мене цього не було. Була зала для нарад, і перші покази я робила з робочого комп’ютера для невеликого кола підоблікових».

 

Завдання інспекторів пробації – допомогти людям, які помилилися, вирішити свої проблеми і стати на шлях виправлення. Ліна Бабич почала підбір кіно з колекції Мережі, виходячи з проблем «клієнтів».

 

«Я побачила, що після перегляду фільмів люди говорять між собою, не соромляться, бо там немає «правильно/неправильно», вони знаходять спільний знаменник – якісне кіно. В моїй роботі, щоб допомогти, важливо розговорити людину, яка порушила закон. Щоб виникла довіра. Інспекторам пробації важливо з’ясувати кореневу причину скоєного злочину і спробувати її усунути, щоб злочин не повторився. І виявилося, що саме документальне кіно знаходить шлях до сердець найзакритіших людей. Адже фільми демонстрували не лише проблему, а й показували, як можна змінити власне життя», – каже Ліна.

 

Живі історії: побачити себе на екрані і в житті

 

Статті, за якими засуджені клієнти Центрів пробації різні: крадіжки, хуліганство, вживання наркотиків, порушення правил дорожнього руху, домашнє насильство тощо. Але цих людей об’єднують причини девіантної поведінки: найчастіше це матеріальна скрута і психологічна прірва. На перших обговореннях у кіноклубах глядачі дивилися з-під лоба і говорили мало. Це специфічна аудиторія, вони завжди чекають обману і зайвого не говорять.

 

«Найгірше, що люди не вірять, що їм насправді хочуть допомогти. Ми запрошували різних фахівців: правників, психологів, представників організацій, що працюють з нарко– та алко– залежними людьми, а також представників центрів зайнятості. Вони до нас приходили читати лекції, але успіху це не мало. Поки ми не розпочали показувати кіно і обговорювати його всі разом. Тільки жива, справжня історія зі схожим сюжетом, – нехай навіть герої живуть в інших країнах, – лише така історія здатна розворушити і змусити задуматися. Ще важливіше – дати можливість засудженим відкрити свою, особисту трагедію. Ми говорили з засудженими на рівних, а не “згори”, без моралізаторства, і лише тоді вони починали розкриватися, оповідати власні історії. Бувало так, що під час обговорення мовчить, а за тиждень звертається за контактами тих, хто може надати допомогу, і готовий прийняти допомогу. Щоб розговорити людину, потрібно подолати свої власні бар’єри. Бо відгуку на твої спроби може й не бути. В цьому дуже допомагають саме партнери: експерти, волонтери, психологи, які можуть розкрутити певну тему. Озвучене може мати відтермінований ефект, але він точно буде», – згадує пані Ліна.

 

 

Показ для неповнолітніх клієнтів «Центру пробації». Фото з архіву Ліни Бабич.

 

Після вдалого старту Ліна Бабич провела анонімне опитування щодо роботи кіноклубу. Партнери інших установ Центру пробації констатували, що звернень за допомогою від умовно засуджених стало більше, а самі засуджені зазначили, що такий формат роботи їм дуже до душі: їм подобається дивитися кіно і говорити про долі героїв і власні долі, будувати плани на майбутнє. Серед глядачів – люди із сільської місцевості, де вкрай обмежений доступ до культурного життя. Тому попит на документальні перегляди у Житомирі був дуже потужний. Люди ставили запитання, спілкувалися, підтримували один одного.

 

На обговорення запрошували і людей, які пройшли той самий шлях, що і герої фільму. Наприклад, шотландський фільм «Перукарська воля». Герой неодноразово відбував покарання у в’язниці за вбивство. Причиною були наркотики. А причиною наркотиків – погані стосунки у сім’ї, розлучення батьків. Кіно з відкритим фіналом: герой виходить із в’язниці і невідомо, як складеться його доля. Кіноклуб запросив героя, який пережив таку ж саму історію. Він розповів про власний шлях становлення після тюрми, про те, що вже має дружину, будинок, бізнес. А ще він – волонтер, допомагає людям з наркотичною залежністю подолати її і налагодити своє життя.

 

«Коли засуджені бачать, що є вихід, що «так можна» і це реальність, вони дуже відгукуються. Був випадок, коли хлопець, неодноразово засуджений умовно, кіно сприймав скептично. Він ніколи не працював: не розумів, навіщо і як це, бо хотів отримувати все задарма. Він мовчав на обговоренні фільму «Раби», але за тиждень попросив організувати консультацію у спеціаліста з Центру зайнятості. Так сталося, що за рекомендаціями цієї установи його не взяли, але він знайшов роботу самостійно, переїхав із села в місто, почав влаштовувати своє життя. І це було нашою перемогою. Бо ця людина матиме кошти для задоволення власних потреб і перестане красти. Але найбільше з моєї практики вразив фільм «Лізо, ходи додому». Там йдеться про домашнє насилля, не фізичне, а моральне. За сюжетом, героїня фільму маленька дівчинка Ліза постійно кудись тікає, шукає прихистку у природи, там, де ігри, музика й магія, бо у своїй родині лише пияцтво і лайка. Ми тоді запросили на перегляд і наших клієнтів пробації та місцевих журналістів. І от йде фільм, а в темряві хтось починає ридати: журналістка ТБ не стримала сліз, бо ця історія, як вона сказала, про неї. Тобто, ми навіть самі не усвідомлюємо, що пережиті травми досі впливають на наше життя. І, напевно, найкращий спосіб їх ідентифікувати – подивитися на екрані невигадану історію реальної людини, яка пережила схожу травму. Багато хто із засуджених впізнав себе якраз в ролі тих несвідомих батьків-алкоголіків. Подивитися на себе збоку дуже важливо, і наші підопічні почали проявляти емпатію, йшли говорити з дітьми, гуляти з ними, навіть виконували давно обіцяне своїм дітям», – розповідає пані Бабич.

 

 

Клієнти «Центру пробації» після перегляду документального кіно. Фото з архіву Ліни Бабич.

 

 

Погані стосунки в родині, відсутність розуміння – дуже травматична річ, яка може вплинути на майбутнє дитини катастрофічним чином: від вживання наркотиків до вбивства.

 

«Засуджені люди – травмовані, не знають, як і куди звертатися, зневірені: «я сам, я не важливий, мене засудять, я не заслуговую на повагу». Вони просто намагаються пережити всі випробування самотужки, без жодної допомоги. І далеко не кожен може впоратися. А тоді – відкритий шлях до нового злочину. Найчастіше люди, які скоїли злочин, не довіряють, коли їм хочуть допомогти. Але й це можна змінити, якщо говорити і розуміти. Кіно виявилося дуже ефективним для цього порозуміння», – каже Ліна Бабич.

 

 

Після перегляду фільму обов’язкове його обговорення. Фото з архіву Ліни Бабич.

 

Свій успішний досвід жінка виклала у збірці методичних рекомендацій для працівників установ Центру пробації з усіх регіонів країни. Це, по суті, інструкція: як зареєструвати кіноклуб, як проводити перегляди, які фільми для яких категорій засуджених обирати з колекції Мережі DOCU/CLUB (наразі в колекції майже 130 фільмів) і, головне, як має проходити обговорення після перегляду кожного фільму. Тобто, зібраний матеріал допоможе використати цей інструмент – документальні фільми – кожному працівнику установи Центру пробації для своєї роботи. Методичку Ліни Бабич затвердив Мін’юст у березні цього року як офіційний посібник для роботи із засудженими. На даний момент по всій Україні при Центрах пробації вже зареєстровано 84 кіноклуби. Слід зазначити, що це перша в світі офіційна практика унікальної роботи з засудженими через кіноклуби документального кіно і дискусії про права людини.

 

Документальне кіно стирає кордони між нами самими, воно демонструє, що жива взаємодія можлива. А, значить, можливі зміни в державі, за які так вболіває кожен з нас.

 

Завдання адвокаційних проєктів – зафіксувати зміну підходів до певних проблем на системному рівні. Наприклад, завдяки адвокаційній кампанії «Документальне кіно, як інноваційний метод роботи пробації» Мережі DOCU/CLUB Ліна Бабич започаткувала новий напрямок у роботі установ Центру пробації.

 

Чільне фото з архіву Ліни Бабич.

Авторка Тетяна Селезньова.

 

 

 

 

Всi новини