Публікуємо розмову з виконавчим директором ГО «Екологічно-гуманітарне об’єднання Зелений світ», регіональним координатором Мандрівного фестивалю Docudays UA в Тернопільській області, керівником і модератором кіноклубу Docudays UA при Чортківській міській бібліотеці, відомого як «Кіноклуб на вулиці Зеленій» Олександром Степаненком.

 

 

Він провів вже 13 Мандрівних фестивалів на Тернопільщині, заснував кіноклуб Docudays UA у Чорткові 8 років тому, провів більше кількасот показів фільмів та їх обговорень. З моменту повномасштабного вторгнення Росії Степаненко допомагає переселенцям адаптуватися до нового місця проживання. Далі наводимо пряму мову.

ЩОБ ПЕРЕМОГТИ, ТРЕБА БУЛО ЗНАТИ ПРАВА

Зацікавлення темою прав людини у моєму житті з’явилося на початку 90-х. Україна боролася проти диктату комуністичної партії, за свободу людини і державну незалежність. Щоб перемогти в цій боротьбі, треба було знати права людини і вміти їх захищати.

 

Я в 1989-90 роках очолював організацію Народного руху України в Чортківському районі. Це був час, коли Рух ще не став політичною партією. Потім був першим головою Екологічно-гуманітарного об’єднання «Зелений Світ», одним із засновників громадської організації «Гельсінська ініціатива-ХХІ». Ці організації згодом стали членами Української Гельсінської спілки з прав людини. Невдовзі УГСПЛ стала найбільш впливовою правозахисною організацією України і залишається такою понині.

 

З іншого боку, інтерес до теми правозахисту певною мірою був пов'язаний з моєю професійною діяльністю лікаря.

 

Час від часу до лікарні потрапляли з відділку міліції чи з обласного слідчого ізолятора люди зі слідами насильства.

 

Ми тоді зверталися до органів прокуратури, аби з’ясувати обставини виникнення тих слідів, допомагали постраждалим в судових справах, забезпечували медійний резонанс. Адміністрація лікарні не хотіла мати проблеми з правоохоронними органами й надто активних лікарів у різні способи намагалися зупинити, тож нам треба було навчитися відстоювати свою точку зору.

 

 

Саме в цей час нам вдалося створити громадську приймальню УГСПЛ в Тернополі. Впродовж десяти років діяльності приймальні я виконував функції її координатора, а юристами приймальні працювали наші колеги Ольга Кушнерик та Петро Люпа.

 

Достукатися до розуму людей можна через правові акти, до серця треба шукати шлях через мистецтво.

 

З фестивалем Docudays UA знайомий від моменту появи ідеї його заснування, яку запропонував лідер Української Гельсінської спілки з прав людини, керівник Харківської правозахисної групи Євген Захаров. У той час я був членом правління УГСПЛ і мав можливість спостерігати, як виникла та розвивалася ота ідея фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.

 

Правління УГСПЛ у 2002-2003 році підтримало цю ініціативу, шукало фінансування, формувало команду, обговорювалися процедурні питання майбутнього фестивалю. Я безпосередньо долучався до розробки Декларації етичних засад для спільноти Docudays UA.

ПОБАЧИТИ В КОЖНОМУ ОСОБИСТІСТЬ

Практично від самого початку проведення Мандрівного фестивалю Docudays UA ми стали його партнером в Тернопільській області, до 2022 року провели фестиваль вже 15 разів. Тоді документальним кіно, а тим більше про права людини, ніхто особливо не цікавився. У цьому був наш виклик, який нам вдалося здолати методом проб і помилок. Адже головне у цій діяльності – знайти і знати свою аудиторію.

 

Перший кіноклуб у Чорткові, який усім запам’ятався як «Кіноклуб на Зеленій», ми організували під час Революції гідності (2013-2014 рр.). З того моменту провели кількасот кінопоказів у форматі кіноклубу та мандрівного фестивалю.

 

 

Першою нашою аудиторією в 2013 році стали гімназисти-старшокласники Чортківської гімназії. Лідеркою класу була дівчинка з родини внутрішньо переміщених осіб із Луганська – Роксолана Нестеренко. І згадую я її зараз не просто так. Під час дискусій у кіноклубі ми часто говорили про війну на Донбасі, і було помітно, наскільки Роксолані непросто і як хочеться про це говорити.

 

Тож на кожну наступну зустріч ця дівчинка приводила з собою щоразу більше однокласників, щоб розповісти їм правду про окупацію Донбасу.

 

Разом ми створили місток діалогу між місцевою молоддю і людиною, яка вже відчула, що таке «російський світ», окупація, відчула, що на Україну насувається щось важке, невідоме, небезпечне.

 

Щочетверга уся наша бібліотека наповнювалася цікавими діалогами. Зазвичай покази відвідували юні гуманітарії: гімназисти, студенти педагогічного та медичного коледжів. Вони – найактивніші учасники дискусій. За моїми спостереженнями, це тому, що документальне кіно формує у них усвідомлення цінності особистості, свободи, людської гідності, тож у них немає комплексів та штучного пієтету перед дорослими.

 

Згодом за нашої ініціативи сформувався кіноклуб при Тернопільському національному педагогічному університеті. Його лідером виступає доцентка кафедри теорії та практики перекладу Наталія Пасічник.

 

Іще одна наша аудиторія – юристи центрів безоплатної правової допомоги. З ними переважно працюємо онлайн у робочі дні. І це надважливо, бо вони щодня спілкуються з вразливими категоріями людей. Ми намагаємось допомогти їм побачити у кожному відвідувачі ОСОБИСТІСТЬ, яка потребує допомоги. А разом з тим допомагаємо їм вберегтися від вигорання.

 

Та найскладніша, але й надзвичайно цікава аудиторія – глядачі у закладах позбавлення волі.

 

Хоча частина з них дуже непросто йде на контакт і не завжди хоче дивитися документальне кіно. Наприклад, ми збираємо аудиторію в колонії на перегляд фільмів. З допомогою адміністрації нам вдається запросити 40-50 осіб до актової зали, частина з них через 10-15 хвилин іде, бо, скоріш за все, ці люди очікують чогось розважального.

 

 

Але ті 15-20 осіб, що залишаються, дають нам зрозуміти, що таке кіно і наша з ними розмова тут потрібні. Такі довгі глибокі обговорення, як із цими людьми, трапляються не часто. Іноді ми обговорюємо фільм кілька годин! На цей час ми забуваємо, що існують правила внутрішнього розпорядку колонії, серед нас немає нікого гіршого чи кращого, а адміністрація начебто десь розчинилася. Інколи люди там так глибоко коментують фільм, такі дивовижні історії розповідають про себе, так чітко розрізняють добро і зло у надскладних ситуаціях, що дивуєшся і з болем думаєш: а за що вони тут?..

 

Зараз ми намагаємося працювати з внутрішньо переміщеними особами. У Чортківській громаді від 24 лютого таких людей зареєстровано більше 4 000. Ми налагоджуємо контакти з цією аудиторією через наших колег із молодіжних організацій та вчителів, з якими контактують переселенці.

 

Це не просто, але ми хочемо говорити з ними, слухати їхні історії, розповідати їм про наш край, про наше місто, наші місцеві особливості – ми віримо, що таким чином допоможемо їм подолати травму. Завдяки побудові таких зв’язків хочемо формувати добрі взаємовідносини між переселенцями та місцевими мешканцями.

(НЕ)ПЕРИФЕРІЙНІ ПРОБЛЕМИ

За світоглядом я екологіст. Я розумію: якщо зараз увага до проблем природного довкілля буде втрачена, то через деякий час потрібно буде ще більше сил та ресурсів на подолання наслідків. Тому екологічна тема – одна з основних на Мандрівному фестивалі, й у нашому кіноклубі.

 

На мою думку, в українській документалістиці має з'являтися більше стрічок, зосереджених на екологічних проблемах, адже їхня гострота у нас дуже висока в усіх регіонах.

 

Це і надмірна розораність територій, і промислове забруднення, і виснаження річок, і наслідки Чорнобиля.

 

Ви знаєте, що на Західному Поділлі найбільша кількість карстових печер в Україні? Простими словами – це підземні порожнини, утворені в результаті вилуговування розчинних гірських порід. Краса – неймовірна! Частина цих печер має підземні потоки та навіть озера.

 

От неподалік від нас є знаменита печера Озерна, у якій, до речі, в роки Другої світової війни близько 40 євреїв рятувалися від нацистів. І от в тій печері ще у 2015 році майже зникла вода. Це свідчить про те, що рівень ґрунтових вод вже впав на десятки метрів. Раз на кілька років колись повноводні річки регіону переживають період маловоддя. Літня температура кожного місяця на один – чотири градуси перевищує багаторічні середні значення.

 

Звісно, в час війни ця тривожна інформація витісняється на периферію, але ж рано чи пізно війна закінчиться.

 

Я переконаний, що вже зараз держава і громадянське суспільство повинні лобіювати заходи для збереження природного довкілля.

 

 

Намагаємося це робити й засобами документального кіно. Скажімо, минулого року в межах Мандрівного ми показували фільм «Медова земля» режисерів Любомира Стефанова і Тамари Котевської. Героїня фільму Хатідже Муратова живе у покинутому усіма колишніми мешканцями, позбавленому електроенергії гірському селищі Бекірлія, що в Північній Македонії. Вона доглядає за немічною 85-річною матір’ю, та попри вкрай примітивні умови життя намагається зберігати архаїчну традицію бджолярства. Для неї це ремесло є джерелом матеріального і духовного життя. Одного дня спокій Хатідже порушує велика кочова родина. Для прибульців її «медова земля» вже не має сакрального значення, у них інші цінності, їх цікавлять тільки гроші...

 

Сюжет фільму актуальний для України. Македонія також є багатонаціональною країною, також стала незалежною у 90-х, македонці пройшли складний шлях самоідентификації, державного становлення і визнання. Поселення, подібні до Бекірлії, можна зустріти й у нас. І не лише у Чорнобильській зоні. А болісні процеси самоідентифікації багато хто з українців проходить саме зараз – в умовах війни. Документальні фільми відіграють надзвичайно важливу роль у цих процесах.

ВЧИМОСЯ ЖИТИ БЕЗ ФАЛЬШІ

Люди народжуються вільними. І це не просто цитата із «Загальної декларації прав людини», це – основа життя в демократичній та правовій країні. Саме за право бути вільними людьми ми платимо страшну ціну в цій війні. Ми переможемо, бо захищаємо свою волю і свій дім.

 

Гадаю, у цій війні важливо не піддатися поширенню ненависті чи дезінформації, зберігати холодний розум і міцно триматися за найголовніші загальнолюдські цінності – це дає силу для боротьби й перемоги.

 

Цінність нашого фестивалю, наших кіноклубів у тому, що ми намагаємося говорити про людську гідність та правову державу, формувати критичне мислення, реальний погляд на світ без рожевих окулярів, без дешевого популізму та пропаганди.

 

 

Ця війна виявляє багато прихованих досі процесів і справжню сутність багатьох людей. У стражданнях і осмисленні цього історичного досвіду повинні народитися нові лідери, нова країна. Мусимо навчитися жити в новому світі – без фальші, нехтування правом, корупції, свавілля влади, культу грошей...

 

Мистецтво документального кіно дуже допомагає у цьому, бо показує життя таким, як воно є, і підказує шлях до позитивних змін. Цей шлях не буде легким. На ньому треба буде багато вчитися і багато працювати. Але його варто пройти – заради майбутнього наших дітей та нашої країни.

 

Записала: Христина Біляковська

 

Мандрівний Docudays UA-2022 відбувся – попри обстріли та блекаути! З 12 листопада до 30 грудня глядачі й глядачки по всій Україні та навіть за кордоном дивилися офлайн та онлайн талановите документальне кіно. До подій Мандрівного фестивалю вперше долучилися глядачі/-ки з-за кордону: з Німеччини, Ізраїлю, Норвегії та Польщі.

 

Мандрівний Docudays UA-2022 – це:

• 251 кінопоказ;
• 19 фільмів, знятих до та після повномасштабного вторгнення;
• понад 200 годин документального кіно про права людини;
• 84 населені пункти у 17 областях України;
• 82 події;
• і сотні задоволених глядачів та глядачок, які вже стали частиною нашої DOCU/цивілізації.

А також це 26 регіональних координаторів і координаторок, які своїм досвідом і неймовірними історіями дають нескінченну кількість відповідей на запитання: «Чому українці перемагають». 11-тьма з них, ми, команда Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, поділилися з вами. Тепер пропонуємо вам знайти свої!

 

З прийдешнім новим роком!

 

Нехай принесе нам перемогу!

Всi новини