«Важливе не падіння, а сили встати і йти / бігти далі», – про швейцарське засідання кіноклубу.

Що буде, якщо організувати непланований показ під час конференції? Нічого особливого, просто мало хто зможе дійти. Але ж ми фокусуємося на якості й глибині обговорення, а не на кількості глядачів. Трохи передісторії.

Є таке місце у Швейцарії, яке щороку влітку перетворюється на концентрацію хороших, розумних, слухаючих, розуміючих людей під час Форуму Ко (Caux Forum). Сам форум – це декілька тривалих програм (до місяця) для лідерів, миротворців, митців, дослідників миру та фасилітаторів діалогів. А також кілька конференцій про етичний бізнес, побудову миру, етичний менеджмент і державоуправління, інструментарій змінотворців і глобальні виклики. Усе це відбувається в палац-готелі Ко, малесенькому швейцарському селі на висоті 1000 метрів над рівнем моря. 

Так сталося, що я стала частиною форуму як учасниця програми з розбудови миру та лідерства. Одна з 37 людей з 30 країн.

Фасилітація діалогів – одна з тем, з якими ми працювали протягом останнього місяця. Так виникла ідея показати кіно, розповісти про кіно документальне, фестиваль, мандрівний фестиваль, мережу кіноклубів, опісля фасилітація діалогу під час обговорення фільмів. 

Зупинилися на стрічці «Домашні ігри» про професійну футболістку Аліну, її важкий вибір між малооплачуваним жіночим футболом і опікою над молодшими братом та сестрою. Народу на показ зібралося всього семеро. Але дуже інтернаціонально: Сполучені Штати, Шрі-Ланка, Вельс (так-так, людина себе позиціонує саме так), Танзанія, Ліван, Колумбія, Бурунді.

Як сприйняли українську історію? Дуже позитивно. Сентиментально, але позитивно. Глядачам з Африки було важко зрозуміти, як можна залишитися самою. Африканські сім'ї великі. Досі жива традиція опіки над родичами, які втратили годувальника. В африканських родинах немає тіток, дядьків, кузенів. Кузени – то є просто брати й сестри, тітка та дядько – мама й тато.

«Де всі її родичі? Тітки? Дядьки? Мені всю стрічку було незрозуміло, як можна лишитися самою. У нас в Африці ти не можеш лишитися сам. Наші родини великі, якщо б померла моя мама, то моя тітка подбала б про мене 100%. Як сталося із Сократісом (один з учасників програми із Зімбабве). Коли його тато помер, усі розуміли, що про нього подбає дядько. Які сумніви?"

Також аудиторія багато говорила й про підтримку, про впертість, з якою головна героїня іде до мети.

«Її тренерка спочатку так любовно говорить про Аліну, а потім жорстко запитує: “Які твої плани на життя?” І може здатися, що вона ламає Аліну. Але схоже тільки таким підходом можна реально підтримати. Не робити замість когось, але спрямувати".

«Мені запам'ятався кадр, коли Аліна говорить, що якщо тобі не дають м'яча, то піди й забери. І це не просто про футбол. Це про ціле життя».

«А мені запам'ятався кадр на полі, де вона падає, а потім піднімається й у неї на футболці написано Winner. Це наче знову життєвий принцип. Важливе не падіння, а сили встати і йти / бігти далі».

Колумбійська юристка ділилася своєю історією й захоплювалася тим, як Аліна впевнено продовжує грати:

«Мій тато не дозволив мені піти вчитися на танцівницю, бо в моїй країні (Колумбії) це неприйнятна професія, це не професія взагалі. Зараз мені подобається те, чим я займаюся, але я розумію, як щастить людям, які можуть займатися тим, що люблять».

І права людини не лишилися осторонь. При чому вдалося поговорити про права людини також через призму основних чотирьох цінностей, про які говорять тут у Ко, – любов, чесність, чистота намірів та безкорисливість.

«Для мене вся стрічка про права людини. Вона пронизана ними. Починаючи від права на дитинство. У дитини повинно бути дитинство! Вона не може в такому юному віці цілковито звалити на себе опіку молодшими братами/сестрами. Але в її опіці стільки любові».

Якщо трапиться ще нагода зробити показ – слід буде подумати про те заздалегідь.

Текст – Альона Глазкова.