Наталя Кожем’яка довгий час працювала комунікаційницею у Криворізькому місцевому Центрі з надання безоплатної правової допомоги (БПД). 8 років тому долучилася до Мережі DOCU/CLUB і відкрила кіноклуб документального кіно з прав людини Docudays UA.

 

Протидія булінгу і домашньому насильству стали провідними темами у його роботі. Модераторка кіноклубу охопила показами документальних фільмів і дискусіями про булінг та домашнє насильство більшість навчальних закладів Криворізького району. За підтримки Мережі DOCU/CLUB Наталя Кожем’яка провела у своєму місті успішну адвокаційну кампанію «Зупинити насильство», у результаті якої представники Центру БПД увійшли до міської координаційної ради з протидії насильству.

 

Наталя Кожем’яка, медіаторка, модераторка кіноклубу Docudays UA «Правознай» при Фонді «Професійний розвиток» розповіла про свій досвід і результати правопросвітницької роботи в освітньому середовищі.

 

 

Під час роботи у системі безоплатної правової допомоги я проводила правопросвітницьку кампанію з протидії булінгу та домашньому насильству, орієнтовану на учнів, студентів та вчителів. Привернути увагу до цих проблем допомогли документальні фільми з колекції мережі DOCU/CLUB. Я проводила покази та обговорення документальних фільмів «Лізо, ходи додому» литовської режисерки Оксани Бураї та «Булер» американського режисера Лі Гірша.

 

Фільм «Лізо, ходи додому» розповідає про дівчинку, яка знайшла спосіб рятуватися від нескінченних запоїв мами та її гостей завдяки втечі на природу. Фільм змушує дорослих замислитися над переживаннями й долею маленької дитини.

 

І коли я цей фільм показую вчителям, соціальним педагогам, від яких можуть залежати долі дітей, то починаються дуже потужні обговорення. Люди висловлюють свої болі: які служби успішно працюють, де не допрацьовують, які бувають ситуації, у чому винні батьки і що хотілося б змінити.

 

Мені важливо ці обговорення переводити в русло розмови про те, що ми можемо зробити тут і зараз. Наприклад, як ідентифікувати прояви насильства щодо дітей в умовах дистанційної освіти. Учитель може сказати: я дітей не бачу, не знаю, що з ними відбувається. Але якщо йому не байдуже, то він хоча б одній дитині раз на тиждень подзвонить, поцікавиться її життям. Чи навіть під час зустрічей з учнями в онлайні все одно дізнається, як вони себе почувають.

 

Під час таких зустрічей освітяни обмінюються досвідом, розповідають свої історії – і так через показ фільму і обговорення впливають одне на одного. Я обов’язково готую інформаційну складову для дискусій у кіноклубі. Глядачі мають знати, куди звертатися, коли вони стають свідками домашнього насильства, як мають реагувати державні органи на такі випадки.

 

Нам лише здається, що всі навколо про це вже знають, – це не так. Законодавство у сфері попередження і протидії домашньому насильству змінилося у 2018 році. Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству» – це великий документ.

 

Добре, якщо посадовці, обов’язки яких прописані у цьому законі, знають свою складову відповідальності. А що написано у сусідній статті? Що має робити інший державний орган? Адже не завжди реагування залежить від однієї структури.

 

Для того щоб ми досягли результату, мають співпрацювати, ефективно взаємодіяти і комунікувати між собою різні служби. А у нас часто кожен у своїй хатинці закриється і на папері наче все добре, все чудово – у звітах, зазвичай, так і пишуть: випадків насильства немає. Інформацію про випадки насильства звідки беруть? В основному, це звіти від поліції, куди люди звертаються вже у критичні моменти, у моменти безвиході.

 

 

Виходить так, що у поліцію звертається велика кількість людей, а потім вони десь «розчиняються». Не всі доходять до суду, не всі доходять до соціальних служб тільки тому, що взаємодія між різними структурами не налагоджена належним чином.

 

Я проводила кінопокази, коли на рівні громад збиралися разом представники різних організацій, різних служб і обговорювали кожен свій біль. Служба у справах дітей скаржиться, що школа не допрацьовує. Школа каже, що її навантажують, і так далі.

 

А насправді над усім цим має бути координатор, уповноважена особа. Це передбачено законодавством, але воно все ще до пуття не працює. Ми лише на початку цього шляху і впровадження нової культури – не тільки недопущення і нульової толерантності до насильства, яку ми розвиваємо у молодого покоління, а й зміни способів роботи сучасних органів влади, формування культури небайдужості до цієї теми.

 

Це великі трансформаційні зміни у суспільстві, вони не можуть з’явитися водночас. Але наші краплі камінь точать. Привертаємо увагу, обговорюємо, навчаємо.

 

Можу сказати, що я показала ці фільми у всіх громадах Криворізького району. Під час курсів підвищення кваліфікації вчителів у Дніпровській академії неперервної освіти ми проводимо навіть дводенне навчання: в один день показуємо фільм «Булер» і говоримо про безпечний освітній простір, а на другий – фільм «Лізо, ходи додому» й обговорюємо способи протидії і попередження домашнього насильства.

 

Ми з учителями глибоко занурюємося в ці теми. Даємо їм потужний блок інформації, робимо додаткову розсилку матеріалів з презентаціями та корисними посиланнями. Хочу вірити, що це – хай навіть не завтра, але післязавтра – дасть свій результат.

Неможливо організувати масштабну кампанію самотужки

Моя адвокаційна кампанія «Зупинити насильство» була проведена за підтримки мережі DOCU/CLUB у 2020 році. Вона мала, з одного боку, правопросвітницьку мету, а з іншого – її завданням було домогтися включення представника системи безоплатної правової допомоги в координаційну раду з попередження і протидії домашньому насильству.

 

Проблема Кривого Рогу в тому, що у нашому місті 7 районів і, відповідно, 7 таких рад. Але результат отримали – фахівців включили до складу 6 з них і ще до складу таких же рад в деяких громадах Криворізького району!

 

Якось я прийшла брати участь у координаційній раді і зустріла там жінку, яку намагалися «виховувати», бо вона зверталася до поліції і скаржилася на чоловіка. Я її підтримала, вона отримала правову допомогу, повністю захистила себе у правовий спосіб і притягнула кривдника до відповідальності.

 

Здавалося б, надання допомоги конкретній людині, яка постраждала від домашнього насильства, не було метою адвокаційної кампанії. Але завдяки такій співпраці ми вийшли ближче до цільової аудиторії і змогли покращити цю роботу.

 

 

Про це дізналися ще й у Криворізькому районі, бо я і там фільми показувала всім працівникам усіх закладів освіти. Це дає свій результат – робота розвивається і люди залюбки долучаються до заходів. Вони розуміють, що ми пліч-о-пліч робимо спільну роботу.

 

До моєї адвокаційної кампанії тоді долучалися колеги – психологиня Маріанна Тропіна і адвокатки Наталія Радіонова та Тамара Бугаєць. Ми запрошували на зустрічі представників поліції, намагалися знаходити однодумців із різних структур.

 

Неможливо організувати масштабну кампанію самотужки. Виходить так, що коли щось корисне починаєш робити, до тебе доєднуються інші люди.

 

Був у нас далі ще один проєкт для вчителів, у якому до нас доєднався плейбек-театр «Ехо». Дівчата-акторки через емоції розкривають цю тему – ось вже і маємо більшу команду. Закінчився цей проєкт – виходить на зв’язок інша організація, яка пропонує працювати разом. Вже не ми шукаємо партнерів, а до нас приходять.

 

Аудиторія по-різному розширюється. Був такий випадок під час блекауту: ми запланували захід для освітян з усієї області, шукали місце, де точно світло не відключать. Я пішла у пункт незламності, провела захід з освітянами там, і всі люди, які в той час були у пункті незламності, також змогли нас слухати і дивитися.

Документальне кіно допомагає формувати нульову толерантність до насильства

Перевага кіноклубу в тому, що під час обговорень фільмів у людей вибудовуються нові містки, нові розуміння, нові усвідомлення. Це не такий звичний формат, як лекція. Перегляд фільму додає емоційну складову, він не залишає глядачів байдужими. І коли вони бачать на екрані історію дівчинки Лізи, починають згадувати реальних дітей із життя з іще жахливішими ситуаціями. Піднімаємо важливі питання і в результаті дискусій намагаємося доходити до якихось рішень. Інколи буває так, що провели дискусію, а потім люди виходять на зв’язок з цієї теми, бо їм потрібне пояснення, потрібна додаткова інформація.

 

Після адвокаційної кампанії «Зупинити насильство» ми з колегами втілили проєкт «Нульова толерантність до насильства» за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення. Трохи вже змінили ракурс: проводили тренінги для тренерів, використовували і кінопокази.

 

За результатами цих тренінгів учасники без жодного адміністративного примусу з нашого боку провели 150 заходів із цільовою аудиторією. Це така системна робота, тому що наше місто дуже велике, його не вийде одним заходом охопити. Тому ми знайшли інший шлях: запрошуємо хоча б по одній відповідальній особі від кожного району, озброюємо цю людину матеріалами, а вона вже далі працює. Я, звичайно, не скрізь можу відстежувати результативність, але сподіваюся, що все-таки все більше людей вдається об’єднати навколо теми протидії булінгу і домашньому насильству.

 

Фільм «Булер» намагалася максимально показувати учнівській аудиторії. У нас був цікавий формат роботи. Під час карантину ми запланували разом з поліцією серію просвітницьких заходів з протидії булінгу. Упродовж трьох днів проводили по три заходи окремо для вчителів і окремо для дітей. Так співпало, що саме у цей час школи вийшли з карантину. Учителі зібрали учнів, вивели фільми на екран у актових залах – так за три дні ми охопили переглядами і обговореннями понад 1600 учнів.

 

Було дуже приємно, коли діти під час обговорення висловлювали своє ставлення до теми. Фільм викликає у дітей глибокі емоції, деколи вони навіть плачуть. Ми говоримо з ними про те, що кожна людина заслуговує на те, щоб бути щасливою. У фільмі є така фраза: «Якщо ти прожив день і нікому не зробив зла – це вже добре».

 

 

При вчителях діти не дуже охоче відкриваються. А був у мене кінопоказ, коли зібрали дітей з числа внутрішніх переселенців, громадських активістів – і чого я тільки не наслухалася! Скільки історій, скільки скарг і на вчителів, і на ситуацію в школах! Кінопокази один на інший не схожі. Деколи глядачів складно розговорити, а бувають обговорення дуже бурхливі.

 

Іноді мені здається, що учні взагалі перенасичені темою булінгу, їм у школах дуже багато про це розповідають. Але хотілося б, щоб психологи і педагоги у школах давали не просто теоретичну інформацію про булінг. Принаймні, я на самій теорії не зупиняюся.

 

Щоразу намагаюся піднімати тему булінгу з точки зору прав людини. У мене навіть презентація називається «Розмова не про булінг», тому що я говорю з ними передусім про права людини. Коли ми усвідомлюємо своє право на гідність, на повагу, на безпеку, вже можемо переходити до того, як маємо себе захищати.

 

Ось ці інструменти захисту я обов’язково озвучую. Розповідаю дітям, яка зараз є відповідальність за булінг. Говоримо про те, що дітям може призначатися адвокат за рахунок держави для захисту їхніх прав.

 

Ці розмови потроху додають розуміння того, що діти відвідують заклад освіти для того, щоб навчатися, розвиватися, а не шкоду одне одному вчиняти. Вони починають розуміти, що кожна людина має право на безпеку, повагу, і ніхто не має права це порушувати. А за порушення прав іншої людини має наступити відповідальність.

 

Розвиток Мережі DOCU/CLUB фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID), Посольством Швеції в Україні, Національним фондом на підтримку демократії (NED) та Fondation de France.

Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам та упорядникам/упорядницям цієї публікації й не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори/авторки та упорядники/упорядниці.

Всi новини