Розкажіть як ви почали займатися правозахистом, чому обрали цю професію?

Все почалося ще зі студентських часів, а може, ще зі школи. Мене завжди обурювала несправедливість. Під час навчання в університеті я була обрана головою Ради студентів та аспірантів. Це орган студентського самоврядування, який представляв інтереси студентів. Ми багато працювали на рівні свого університету, але й на національному рівні також: наприклад, готували зміни до Закону «Про вищу освіту» щодо розширення повноважень студентського самоврядування.

Потім, після закінчення університету, я працювала журналісткою і висвітлювала теми порушення прав людини в інформаційному агентстві УНІАН. Згодом я побачила, що, на відміну від будь-якої демократичної країни, в Україні, коли ти пишеш про якусь несправедливість або порушення, немає жодної реакції з боку правоохоронної системи. Дуже часто потерпілі, яких я зустрічала через рік або через два, казали, що нічого не змінилося. Жертви катувань не могли добитися сатисфакції, невинні люди за сфабрикованими справами продовжували сидіти в тюрмах.

У якийсь момент я взяла плакат і вийшла на мітинг під Генеральну прокуратуру. Так я зрозуміла, що перейшла межу журналістики, яка, звісно, не передбачає, що сам журналіст ходитиме на мітинги й буде добиватися справедливості. Зрештою, це збіглося з процесами закручування гайок в медіахолдингу, де я працювала. Отож, я пішла з медіа й у 2011 році разом з колегами – Максимом Буткевичем і Мариною Говорухіною – створили громадську організацію «Центр інформації про права людини».

Розкажіть, будь ласка, як влаштована робота «Центру інформації про права людини»?

Організація має п’ять основних напрямків роботи. Перший і найбільш видимий – це інформаційно-просвітницька робота. Ми висвітлюємо ситуацію з правами людини в Україні: пишемо різні матеріали, статті, інтерв’ю, розслідування.

Другий напрямок – це освіта. Ми проводимо тренінги з прав людини, недискримінації для різноманітних груп, переважно для журналістів. Важливо, щоб представники ЗМІ розуміли саму суть прав людини, щоб більш фахово висвітлювати ці теми. Торік почали перший пілотний піврічний курс для викладачів і викладачок факультетів журналістики, це 25 осіб з 20 вишів України. Вони закінчили програму та розробили власні навчальні курси.

Третій напрямок – моніторинг та документування прав людини. Від початку окупації Криму разом з колегами документуємо порушення прав людини на півострові, зосереджуючи увагу на свободу слова й порушеннях прав журналістів. Також останні шість років ми є учасниками Національного превентивного механізму – це система регулярного відвідування всіх закритих закладів, місць несвободи – тюрм, інтернатів, психлікарень. Закладів, де людина перебуває під контролем державної установи. Іще один напрямок моніторингу – це напади на громадських активістів, правозахисників у різних регіонах України. Ми це фіксуємо, перевіряємо, намагаємося надавати допомогу постраждалим активістам.

Торік Центр інформації про права людини почав розвивати новий напрямок– аналітичний. Ми проводимо різноманітні дослідження, які стосуються прав людини. Так, наприклад, у 2016-2017 році у співпраці із Фондом «Демократичні ініціативи» було проведено перше в Україні масштабне опитування, як громадян(к)и розуміють права людини. Цього року ми збираємося зробити повторний зріз і подивитися, як змінилася оцінка тих чи інших речей.

Останній напрямок – це адвокація на національному й міжнародному рівні, робота для прийняття різноманітних законопроектів, нормативно-правових актів в інтересах прав людини. На національному рівні – робота з парламентом, урядом, на міжнародному – робота з міжнародними організаціями: ООН, ОБСЄ, Рада Європи, Європейський Парламент.

Розумію, що насамперед важлива якість, а не кількість, але все-таки: чи існує якийсь показник ­– можливо, європейські стандарти – відсоток правозахисних організацій на країну з певною кількістю населення, який має функціонувати в державі, для того, аби їхній вплив на суспільні процеси був відчутний?

 В Україні загалом дуже активне громадянське суспільство, і воно створює значний вплив на органи влади. На жаль, не завжди ця боротьба призводить до якихось результатів. Наприклад, з таких речей, яких не вдалося досягнути правозахисникам: не була ратифікована Стамбульська конвенція, Римський статут, чиниться спротив, саботаж з боку органів влади. У суспільстві є також багато міфів, стереотипів щодо тих чи інших прав людини. Однак вдалося досягти багатьох інших речей.

Важливо, що в Україні правозахисні організації можуть працювати більш-менш вільно, за винятком окупованих територій. Втім, ми фіксуємо різноманітні спроби обмежити цю роботу з боку влади: по-перше, це напади на громадських активістів, побиття, є випадки вбивств активістів; по-друге, дискредитаційні кампанії проти антикорупційних активістів,  і активіст(ок)ів, які захищають права ЛГБТ-спільноти та феміністичні рухи. Крім того, це бувають сфабриковані кримінальні, адміністративні справи проти активістів, правозахисників саме за їхню правозахисну роботу. І останнє, чого не було раніше, а проявилося вже після Майдану, - це спроби й реальні випадки законодавчого обмеження свободи асоціацій в Україні, свободи здійснення громадської діяльності. Зокрема, сумнозвісне декларування для антикорупційних активістів та спроби прийняти законопроекти, які б обмежували весь громадянський сектор та накладали на них обов’язок додаткової фінансової звітності.

Отже, є два протилежні тренди: з одного боку, кількість організацій збільшується, їхній вплив стає відчутнішим, з другого боку, суб’єкти влади всіляко чинять спротив цій громадянській активності.

Можете пригадати якийсь останній резонансний випадок із вашої практики, приклад впливу діяльності правозахисниць та правозахисників?

Якщо говорити на системному рівні, то одне з найважливіших, що було після Євромайдану, - це прийняття Національної стратегії у сфері прав людини й плану дій до неї. П’ятирічний дороговказ для держави, що треба зробити для того, щоб ситуація з правами людини покращилася. Це відбулося вперше в історії України, раніше ми постійно жили без якихось компасів, у режимі гасіння пожеж, постійних викликів. Добре, що вперше вдалося отримати Національну стратегію й план до неї на 300 сторінок, у якому прописані обов’язки органів державної влади. Зараз, звичайно, є певне незадоволення тим, як держава виконує цю стратегію, бо рівень виконання її десь 20–30% від того, що мало б бути зроблено. Плюс дуже часто змінюються зовнішні виклики, і деякі речі стають неактуальними. Триває велика комплексна робота, до якої залучено багато громадських організацій із правозахисного сектору, що займаються різними сферами: і правами дитини, і свободою слова, і внутрішньо переміщеними особами тощо. Для нас дуже важливо, з одного боку, працювати з владою, щоб допомагати їй виконувати цю Національну стратегію, але, з іншого боку, ми маємо залишатися незалежними організаціями, які спостерігають за процесами й здійснюють вплив на владу, щоб вона дотримувалася тих зобов’язань, які вона на себе взяла.

Ми маємо приклад Олега Сенцова, справа якого вийшла за межі професійних спільнот і охопила широкі верстви суспільства. Усі зараз намагаються якимось способом долучитися до його підтримки, але ми не всі розуміємо, що можна буде вважати переломним моментом справи Сенцова-Кольченка та кримсько-українських політв’язнів, після якого можна очікувати на позитивний результат?

Важко прогнозувати, коли доля українських політв’язнів залежить від людини з якоюсь хворобливою уявою, з панічними страхами диктатора, яка до того ж сидить на ядерній кнопці. Що ми повинні робити в цій ситуації? Стратегій може бути багато. Важливо, щоб кожна людина робила щось, докладалася до цієї кампанії так, як може: зробити допис у себе на сторінці у фейсбуці чи надіслати Олегові або комусь іншому з 70-ти політв’язнів листа, чи організувати акцію на підтримку Олега, чи вдягнути футболку з обличчям Олега, чи зняти відеоролик.

Кампанія на підтримку Олега Сенцова вийшла набагато далі за межі правозахисних або мистецьких кіл, кінематографістів, тому що до неї долучилася велика кількість людей на всіх континентах у різних країнах. Це те, що дратує Кремль,– вони можуть відступати або робити свою позицію жорсткішою, але ми не можемо не помічати, що ця кампанія завдає їм відчутних репутаційних втрат.

Це те, що допомагає тримати тему політв’язнів на порядку денному, підтримувати режим санкцій і інші жорсткі методи, мову яких Росія розуміє. Росія дуже боїться стати країною-вигнанкою, з якою ніхто у світі не захоче спілкуватися. Усі їхні дії спрямовані на те, щоб вийти з ізоляції – наприклад, Чемпіонат світу з футболу. Тому важливо не здаватися і продовжувати кампанію на підтримку Сенцова. Олег фактично є рупором цієї кампанії, бо він своїм голодуванням, яке триває вже два місяці, показує, що він має незламний дух і продовжує боротися. І ми теж повинні боротися, іти з ним до кінця. Я вірю в те, що цей кінець буде звільненням Олега й інших політичних в’язнів.

Тут ще є цікавим підхід моїх колег з «Медійної ініціативи за права людини» Марії Томак і Ольги Решетилової. Вони ведуть кампанію, що привертає увагу до російських злочинців в українських в’язницях, яких можна обміняти на наших політв’язнів.

Захист прав ромів – питання, що зараз стоїть надзвичайно гостро. Насправді, ми знаємо, що погроми почалися не сьогодні й не вчора. Проте останній випадок – убивство ромського юнака підлітками – вражає якимсь новим рівнем цинізму та змушує зробити узагальнення про тенденції в нашому суспільстві. На вашу думку, чи є якась негативна динаміка в ромському питанні, чи посилилися ромофобські настрої останнім часом?

Останнім часом відбувається радикалізація ультраправих рухів, вони стають екстремістськими. Ці рухи вважають можливим використання насильницьких дій та досягнення своїх цілей, які дуже часто суперечать цінностям прав людини. Звичайно, ромсьске питання є одним з найболючіших, тому що роми – одна з найбільш стигматизованих і дискримінованих груп українського населення.

Ромофобія досить розповсюджена серед населення, саме тому ці насильницькі дії щодо ромської громади викликають підтримку й підбадьорювання з боку багатьох громадян. Разом з тим не відбувається ефективне розслідування ромських погромів і, безперечно, це розв’язує руки нападникам, вони відчувають себе безкарними. Зрештою, це й призвело до вбивства ромського хлопця на ґрунті ксенофобії.

Ми звертали увагу, зокрема й правоохоронних органів, на неодноразові напади на ромські табори, які праворадикальні рухи називали як «прибирання сміття» чи використовували ще якусь неонацистську риторику. Звісно, це є викликом для держави.  

Серйозної спроби держави вирішити питання інтеграції ромської спільноти не спостерігається. Тому це є одним із викликів, які стоять зараз перед країною, перед органами державної влади: як реагувати на вбивства на ґрунті ненависті. До речі, це стосується не тільки ромів, ми фіксуємо вбивства представників ЛГБТ-спільноти через їхню сексуальну орієнтацію та ґендерну ідентичність. На жаль, те, як поліція розслідує ці справи (або не розслідує), як вона їх кваліфікує, викликає дуже серйозне занепокоєння.

Чи займається «Центр інформації про права людини» ґендерною проблематикою?

Звісно. До речі, недавно у Харкові проходив «Донбас Медіа Форум», де проходила цікава дискусія «Жінки в політиці: як цю тему подають у ЗМІ». Говорили про фемінітиви, про стереотипи стосовно жінок, які транслюються в ЗМІ. Про стереотипні заголовки на кшталт: «Головою облдержадміністрації стала 30-річна білявка». Чоловіки, присутні на форумі, журналісти, редактори видань доволі агресивно реагували. Вони вважали, що такі заголовки - нормальні: їм подобаються блондинки, чому ж тоді не згадати в новині вік жінки та колір волосся. У мене логічне запитання: а якщо мені подобаються шатени, то чому б не написати «Шатен середніх років був обраний мером міста N» або «Мером став сивочолий пузань»?

Стереотипи стосовно жінок і їх ґендерних ролей прищеплюються з  дитинства й настільки міцно вкорінені, що часто їх важко помітити. Тому ми завжди радимо нашим колегам-журналістам використовувати принцип дзеркала: чи сказали б ви так само про чоловіка? Чи це було б те, на що ви звернули увагу, коли б готували свій матеріал? І це зазвичай гарно працює.

Я також є учасницею Комісії з журналістської етики, яка отримує скарги від громадян на порушення Кодексу етики українського журналіста. Недавно, зокрема, був випадок: читачка поскаржилася на те, що волинське інтернет-видання вжило сексистський заголовок «Відкрився магазин для лінивих жінок». Ішлося про відкриття магазину напівфабрикатів у Луцьку. Виходить, приготування їжі – жіночий обов’язок, а чоловіки не купують собі напівфабрикати? І жінка вважається лінивою, бо, втомлена після роботи, не ліпить вручну пельмені та котлети?

Звісно, це матриця, у якій ми живемо, вона призводить до того, що в Україні всього 12% жінок у парламенті. Це дуже низький показник, і за ним ми десь на 143-му місці зі 190 країн. Це те, що жінки в середньому отримують на аналогічних посадах зарплату на третину нижчу, ніж чоловіки.

Часто доводиться чути, що ніхто в Україні жінок не дискримінує. Не дискримінує чи ви цього не помічаєте? Часто дискримінація невидима і зашита в системних обмеженнях. Чоловікові для того, щоб себе реалізувати, треба просто себе реалізувати, а жінці, щоб себе реалізувати в якійсь професії, треба зробити всю домашню роботу, доглянути за дітьми і ще десь знайти час, щоб себе реалізувати на рівні з чоловіками. Це призводить до того, що на нижчих щаблях, менш кваліфікованих посадах, у сільських радах жінок більше, ніж чоловіків. Але що вище рухатися, то менше жінок: існує скляна стеля для жінки просто тому, що суспільством їй приписана така роль. Якщо жінка хоче зробити кар’єру, значить, їй треба бігти вдвічі швидше, бути вдвічі кращою.

До речі, є цікава статистика: наші колеги з руху «Чесно» проаналізували законодавчі ініціативи у Верховній Раді, які вносили жінки й чоловіки – у відсотковому співвідношенні. Вони виявили, що законопроекти, внесені жінками, якісніші та частіше приймаються у Верховній Раді, аніж законопроекти, внесені чоловіками.

Багато людей боїться навіть слова «ґендер». На «Донбас Медіа Форумі» була дуже гостра дискусія: один із присутніх чоловіків-журналістів сказав, що от раніше лякали оборудками, махінаціями та корупцією, а тепер за «тендер страшніший ґендер».

Цікаво, а чи на форумі розглядалося питання фемінітивів? Бо це теж часта професійна письменницька дискусія про те, що не треба перевантажувати мову, або про те, що чоловіча форма є нейтральною й можна обходитися нею.

Зауваження щодо перевантаження мови фемінітивами схоже на закиди на кшталт: «Ой, навіщо ви виходите на Марш рівності, навіщо ви це вип’ячуєте, ідіть краще займіться іншими справами».

Фемінітиви давно існують в українській мові й нікого не дивують. Наприклад, учителька, прибиральниця, медсестра ­– це теж фемінітиви, але вони нікого не насторожують. Але коли ми кажемо про те, що жінка – аналітикиня, президентка, послиня, амбасадорка – ролі, які в суспільній уяві в цих конструктах традиційно приписують чоловікам, це викликає дуже часто несприйняття, обурення.

Зрештою, кожна мова намагається впоратися з викликами часу, опанувати новії форми. Наприклад, у німецькій є спеціальна форма множини, що позначає змішану групу, у якій є і чоловіки, і жінки.

Мова взагалі програмує сприйняття нашого світу – це певний код. Якщо ми все зашифровуємо в цьому коді формами чоловіків і жінок, де для чоловіків в цьому коді є важливі посади, а для жінок менш престижні, то так і буде функціонувати наше суспільство.

Тому ця дискусія про фемінітиви важлива, бо постає питання про узус, тобто наскільки часто ми вживаємо те чи інше слово. Спочатку воно може здаватися комусь незручним, негарним чи навіть смішним. Але якщо його люди вживають постійно, воно поступово стає частиною мовної норми та кодифікується словниками. Ми можемо звикати до інших форм. Норма – це щось, що змінюється.

Мені здається, що на цьому етапі існування нашого суспільства важливо наголосити на присутності жінок у різних професійних сферах, зробити її видимою. Можливо, колись у майбутньому, якщо рівність буде реально функціональною, така необхідність зникне.

Звісно, наприклад, на візитівці я напишу «керівниця», але якщо мене назвуть керівником - не ображуся. Ми вважаємо, що вживати фемінітиви важливо, і вживаємо. Хтось вважає, що неважливо, і не вживає.

На мою думку, тут потрібен діалог і глибинне розуміння, чому важливо, щоб мова відображала певну практику.

Цікаво, коли ми з колегами дискутуємо, вони аргументують правилом економії мовленнєвих зусиль: мова завжди шукає найшвидшу, найменшу форму, щоб щось виразити, а якщо Ви кажете: «Ми запрошуємо активістів та активісток», – це погано. Звісно, якщо це заголовок у новині, то займає більше місця. Вони кажуть: «Давайте ми будемо вживати все-таки якусь одну форму». І зазвичай перевага віддається чоловічій формі «активісти». А уявімо про те, що в нас було багато‐багато століть «мовного патріархату», і спробуймо, враховуючи економію мовленнєвих зусиль, використати одну форму, але жіночу. Наприклад, «спікерки Андрій Парубій і Ірина Геращенко». Тут опоненти починають замислюватися.­

З вашого досвіду, чи відіграє кіно помітну в правозахисних кампаніях? Можливо, вам запам’ятався цікавий фільм, який непересічно висвітлює тему прав людини?

Фільми здатні привертати увагу до багатьох речей, на які люди, можливо, у повсякденному житті не звернули б увагу. Мені спадають на думку два фільми. Перший – «Процес» про Олега Сенцова режисера Аскольда Курова. Фільм, який, власне, показує Олега як людину, його справу зсередини й те, як людина протистоїть системі. Другий – це фільм «Переслідуючи біженців» про Австралію, країну, яка є доволі забезпеченою, заможною і вважається демократичною та такою, що поважає права людини, але має огидну політику щодо біженців. Австралія відправляє шукачів притулку з інших країн на острови, у інші країни, платячи за них величезні гроші. Фактично ці люди там перебувають у таборах, які нагадують концентраційні. Перебувають там тільки тому, що втікали з країн свого походження, де або війна, або серйозні ризики переслідування. Цей фільм демонструє, що правами людини нехтують не лише диктаторські країни. Насправді, є велике поле для роботи і  для правозахисни(ків)ць у більш заможних, демократичних, процвітаючих країнах. Люді, які займаються правозахистом – як ті лейкоцити, які постійно працюють, коли організм атакує інфекція чи вражає вірус авторитаризму чи радикалізму.

Приклад депортації біженців з Австралії, який ви навели, нагадує про те, які недоліки має сучасна демократія

Демократія, звісно, не ідеальна система, але кращої форми державного устрою поки не придумали. Класична демократія – це влада народу, влада більшості. Але ж безмежна влада більшості може призводити до дуже страшних речей. Наприклад, одна частина народу вирішує, що їм, скажімо, не подобаються роми, вони хочуть усіх їх виселити з країни та поселити концентраційні табори. Як, власне, Гітлер, який був обраний демократичним шляхом, вчинив потім з євреями, ромами, з ЛГБТ-спільнотою. Зрештою це призвело до кривавої війни, яка забрала багато мільйонів людських життів, але початок був демократичний.

Тому демократія не може існувати без прав людини. Права людини – це щит, який захищає умовну меншість від умовної більшості в будь-якій демократичній країні. Тому демократія добре працює у поєднанні із правами людини, коли кожен представник чи представниця будь-якої умовної меншості має гарантований список прав: що їх не можна катувати, не можна вигнати з країни, не можна знущатися, забороняти їм говорити тощо.

Я кажу «умовної меншості», тому що меншості й більшості немає – це ілюзія. Кожна людина має набір основних ознак, з якими вона є одночасно і представницею якоїсь меншості або якоїсь більшості. Дуже часто конфлікти між якимись громадами – умовними меншостями та більшостями – розпалюються абсолютно штучно.

Фото – з відкритття 15-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA та з подій правозахисної програми RIGHTS NOW! за участі Центру інформації про права людини