Олег Охредько: «Як людина, яка часто співпрацює з методикою, знаю, що двічі в одну ріку не ввійти. Кожен показ і обговорення – унікальні».
Кіноклуб при ГО «Альменда» розпочав свою діяльність у Ялті, під час війни переїхав до Києва. Олег Охредько працює аналітиком в організації та керує відділенням DOCU/КЛУБу у Бердянську. Минулоріч він також уперше долучився до упорядкування методичних матеріалів для п’ятої колекції кіноклубів Docudays UA.
14 липня 2019

Аудиторія кіноклубу при ГО «Альменда» – студенти, учасники АТО, а також батьки, які мають дітей з аутизмом і дітей з інвалідністю.

 

Головна проблема в таких родинах – так звана «професійна деформація». Батьки починають повністю жити життям своєї дитини, не маючи ані часу, ані сил на себе. На жаль, їхнє життя – це постійна боротьба. Незважаючи на багато зусиль, це все-таки закрите коло людей, які не бажають публічності. Водночас більшість програм допомоги охоплюють матеріальний бік або спрямовані саме на дітей. Однак батькам також необхідна підтримка, насамперед психологічна, а вони кинуті напризволяще. На рівні держави немає механізмів, які б залучали цих людей до соціального життя. Тому ми звернулися до Червоного Хреста, який почав надавати нам допомогу, також до певних державних організацій, зокрема, до центру реабілітації «Забота», щоб мати зручний майданчик, де можна було б показувати фільми та вести розмови. Іноді ми робимо спеціальні опитування, які теми обговорення були б цікаві для цієї аудиторії. 


Бердянськ у 2014–2015 роках для багатьох був містом – перехідним пунктом з територій, де відбулася війна, з Луганської і з Донецької областей. У 2015–2016 роках кількість внутрішньо переміщених осіб становила близько 20% населення. Питання громадянської освіти стоїть доволі гостро, тому із цими людьми ми також ведемо просвітницьку роботу.


І ще одна група, яка в нас з’явилася буквально нещодавно – студенти-журналісти, які починають потроху цікавитися документальним кіно. Під час Мандрівного Docudays UA у нас з’явився постійний партнер – Бердянське відділення Дніпропетровського педагогічного університету, факультет журналістики. Тепер вони також відвідують наші кіноклубні покази. Зараз до них ще приєднується гурток журналістики при центрі дитячої творчості.   

 

 

 


Робота над методичними матеріалами та застосування методик.


Кожен фільм нової колекції має свою родзинку. І її потрібно було шукати. Доводилося переглядати кілька разів. Зокрема, фільм «Нове життя Гогіти» про людину, яка виходить з місць позбавлення волі. Я занурився в певні психологічні аспекти. А от у дискусії про фільм «Венери» я запропонував поговорити про цензуру. Як держава впливає на суспільство? Хто приймає рішення про цензуру? Звідки це береться? 


Наприклад, фільм «Майже святий», з одного боку, про те, наскільки людина самотужки може змінювати світ. Тому я запропонував подивитися на цю історію через те, як чотири прості афроамериканські хлопці змінили світ: зробили елементарні перші кроки, які спричинили Акт про громадянські права в США. Мені здалося важливим провести певні паралелі й показати, що це не випадковість, а закономірність, яка базується на нашому прагненні змін. Так, інструментами кіно ми намагаємось сприяти формуванню активних громадян. Коли мій колега показував стрічку «Домашні ігри» Аліси Коваленко та рухався за виробленою методикою, я на власні очі побачив, що це працює. Звісно, це приносить задоволення й стимулює рухатися далі.


Якщо я працюю з відносно знайомою аудиторією, то намагаюся використати метод дилеми з елементом провокації, щоб витягнути з людей те, що в них ховається. Цей метод дозволяє говорити про доволі складні речі, хоча він один з непростих і потребує досвіду.

 

А от тим, хто тільки починає свою роботу в кіноклубі Docudays UA, я б нічого не став радити, хоч як це дивно звучить. Як людина, яка часто співпрацює з методикою, знаю, що двічі в одну ріку не ввійти. Кожен показ і обговорення – унікальні. Вважаю, головне, уважно дивитися фільми та прислухатися до себе, самостійно сформувати свій погляд. І, можливо, саме він буде набагато кращим.

 

Вплив.


Несподіваним виявився для мене показ фільму «Венери». У провінційних містечках не звикли публічно обговорювати питання, порушені у фільмі. Але ми проводили показ для батьків, які опікуються дітьми з інвалідністю, і одна із жінок сказала: «Я подивилася й знову відчула себе не тільки матір’ю, яка робить усе для життя своєї дитини, а ще й жінкою». Багато документальних фільмів охоплюють важливі соціальні та політичні теми, але буденний вимір життя також має велике значення.

 

Пригадую також несподівані політичні баталії після фільму «Кава і шашлик». Аудиторія дуже швидко знайшла паралелі із ситуаціями, що траплялися в їхньому досвіді. В однієї з глядачок навіть несвідомо вихопилася така фраза: «Невже й ми можемо розмовляти про політику?». Для багатьох, можливо, це очевидні речі, але деякі люди завдяки фільмам мають нагоду по-іншому подивитися на світ і на свою громадянську позицію. 


Мені здається, головне, що дають документальні фільми – це, так би мовити, можливість стати поруч. Саме завдяки цьому можна говорити про соціальні проблеми, які існують у нас. Ігрові фільми, попри серйозні підходи, усе-таки про далекий віртуальний світ. А документальне кіно дає унікальну можливість відчути, що це cправді життя, це не гра. Екран ніби зникає, і ти можеш доторкнутися до цієї історії й відчути, що це звичайні люди, такі, як усі ми. 

 

Фото – Семінар-тренінг для модераторів кіноклубів Docudays UA, Наталка Дяченко.

 



Всi новини
Якщо ви бажаєте у своїй повсякденній практиці використовувати колекцію документальних фільмів Міжнародного кінофестивалю Docudays UA, запрошуємо долучитися до мережі постійно діючих кіноклубів медіа-просвіти з прав людини Docudays UA.
Створити кiноклуб
за підтримки